Коментарі до опусу «Хто такі арійці?» (Док.1)

1. Проповідь геополітичного змішування народів, націй і рас має собі на меті творити, таку собі, мішанину у соціальних середовищах кожного народу, яку корпоратизовані інтернаціональні перевертні мали б зручність трактувати в термінології вчення про внутріетнічну класову боротьбу, що грунтується,ніби-то, на феноменології майнового розшарування всередині кожного етносу, котре призводить до конфлікту між виробничими силами і виробничими стосунками з формуванням класового, а не варнового суспільства, і що те класове суспільство обтяжене непримиримими антагонізмами, котрі трактуються як локомоторна сила історичного прогресу, що програмує невідворотність глобалізованого комуністичного устрою як кінцевої мети розвитку роду людського. Ось таке словоблудіє є ідеологічним забезпеченням торжества тоталітарного рабства для всіх народів на всі віки...
2. 
   
3. Але не було б змішування племен, народів, націй і рас, то не було б і тих обставин, завдяки яким у свідомості людства зумисне твориться «каламутна вода» де «зручно ловити рибку», тобто, руйнувати родолад як би зсередини, на догоду узурпаторам(привласнювачам неналежного) заради корпоратизації трансна-ціональних покручів всередині родоплемінних етноспільнот аби видати цей злочин проти родоладових етнокультур як «природне» явище розшарування суспільства і як кризу родоплемінного устрою. Ось чому всі загарбники і завойовники пропагують космополітизм і змішування племен, народів, націй і рас, демонструючи це як власною поведінкою, так і спонукаючи до відповідної поведінки своїх клевретів.
4. В ментальності арійця його довкілля то є певним чином організований кіш, за який він має обов’язок дбати, аби нащадкам його родоводу жилося в тому коші краще, ніж йому самому. В ментальності орди – довкілля , то безмежний життєвий простір, з якого він має безумовне право брати для себе що йому заманеться стільки, скільки захоче, не задумуючись над джерелами рекреації ресурсів, бо ресурси,  бачте, безмежно самовідновлюються. А не відновляться – теж не біда, - підемо требити в іншому місці!
5. Ординець – душа щедра і охоче поділится тим, що йому не потрібне , заради принади інших для прємного спілкування, коли йому треба розважитись, але він рафінований мародер, коли бачить у когось іншого щось таке, чого в нього нема. Ординець нестримно завидющий тип і за будь-яку ціну прагне заволодіти тим, на що око поклав. Він спровокує інших пособити йому заволодіти тим, чого він сам хоче, але не поділиться ніз ким поки сам не насититься, або якщо буде бачити, що йому самому буде мало. З іншого боку – демонструватиме безмежну щедрість і подільчивість; він розділить на мініатюрні порції залишок чого-небудь для всіх після того як сам буде почуватися достатньо ситим. Ординець – досконалий мародер, грабіжник, загарбник, якщо відсутня сила, здатна його зупинити. «Молодец против овец», - зазвичай таку характеристику дають цим типам у , так званих, російськомовних середовищах. Народна мудрість підказує нам – щоб бути другом людини мало бути собакою... Ординець – тип несамодостатній. Він генетично схильний до жебрацтва, крадіжок, нещирості, брутального хамства, лихослів’я, злостивості та інших антигромадських типів поведінки та збочених взаємостосунків між людьми. Він зацікавлений у нав’язуванні людському загалу ерзацкультури, квазімистецтва, квазідуховності, квазігромадськополітичної активності, - всього, що є фальшивим, несправжнім,  з метою мобілізувати для  задоволення власних прихотей і потреб ресурси суспільного середовища, продемонструвати свої паразитичні якості як ознаки особистих і корпоративних доблестей.
6. Первородного гріха не було. Був гріх етнокультурно недоцільного, безвід-повідального, нічим не виправданого змішування шляхетних орійських родів з ординським поріддям розмаїтих етносів. Плоди цього змішування ми будемо пожинати доти, доки не зведено їх буде до нульових позначок шляхом поглинання ординської крові родовитою і плеканням досконалостей відродженої культури першовитокового етнокультурного родоладу в поколіннях нащадків. Такою має бути спокута, - вона матиме початок від усвідомлення серйозності проблеми етнокультурно відповідального оновлення перспектив людського роду.
7. Психологічний тип сучасної людини назагал генетично неоднорідний. Він є мікстом задатків оріянської родовитості і розмаїтих задатків ординских порідь. Тому різним людям у тій, або іншій мірі важко дається громадянське виховання згідно з прийнятими у сучасних людських спільнотах методиками. Для більш-менш успішного подолання цих проблем необхідно напрацьовувати більш досконалі методики, долаючи спротив тої частини людства, котра зацікавлена в консервуванні і збереженні ординського менталітету як притаманного їхньому способу життя квазідуховного середовища в умовах цивілізації як компромісу між оріянською етнокультурою і ординським етнопаразитизмом. Гуманітарна тенденційність нових методик має бути такою, щоб генетичні задатки ординського плану залишались незатребуваними і не мали розвитку в процесі формування особистості як члена громадянського суспільства  і громадянина самодостатньої аутентичної національної державності  українського народу на шляхах його національновизволного самовідродження.
8. Тепер дуже нахраписто пропагують «синтез» попси, року, репу, джазу та іншого, такого собі, інтернаціонального непотребу, що йде від корпоратизованх транснаціональних химер роду людського з тим, що вони називають «фольком». «Фольк» - це блатне назвисько нашої національної музично-поетичної культури. Вже було сказано про надзвичайну зацікавленість ординської компоненти в масовій свідомості сучасного українського суспільства у поширенні ерзацкультурних «цінностей». Ще більш прикрим є те, що цим дикунством, свідомо чи несвідомо, промишляє, навіть, поважний радіоканал «Культура»; шановні:                                               

                                                          Ми множимо всесвітнє зло

                                                          За те поплатимось жорстоко!

             Невже ви не бачите, що ті, хто платить вам гроші за такі нешляхетні послуги               рідному народові , роблять це з єдиною метою – утримувати великий український народ, що веде свій шляхетний родовід від часів оріянського енеолітичного зрушення, утримувати всіх нас в блюзнірських квазідуховних і ерзацкультурних кайданах, аби залишались ми на віки вічні рабами неключимими корпоратизованх транснаціональних виродків? Саме таким є справжній смисл, так званої, «глобалізації» в «закономірність» і «невідворотність» якої ви так наївно вірите! Ганьба та й годі! А від тих «дозвонювачів», яким ви «пудрите мізки», ви відмахуєтесь як від комарів, або від мух. Людина, що має хоча б елементарне почуття гідності, не захоче марнувати час на те, щоб до вас «дозвонюватись». Виходить, що ви не дуже щиро пропагуєте національне і класичне мистецтво. Але ж пропаганда саме такого мистецтва щиро і грунтовно якраз і є вашим священним обов’язком! Чи ви маєте закомплексованість у відчуттях власних талантів робити це грунтовно і щиро?! Не дозволяйте собі псувати  «бочки меду» блюзнірськими «ложками дьогтю» від попсореклами. Це ж ви, здається, розповідали як у одного хлопчика запитали: «Чим блоха відрізняється від слона? Тим, - відповів хлопчик,- що у слона можуть бути блохи, а у блохи слонів не буває...».

8. У наддніпрянських оріян панував природний для них  звичаєвий родолад, варнове суспільство і кошовий храмовий устрій (громадянське суспільство – сучасною мовою!). Зрозуміло, що деспоти їм не були потрібні. Слово «деспот» буквально тлумачиться  - пастух. Ті народи, що жили ордою мали деспотів, котрі правили ордою на власний розсуд, а згодом, стали видавати «закони» аби їхнє правління мало імідж «незалежного регулятора». Ось чому Геродот охарактеризував цю ситуацію в такий спосіб: «Закони їм (оріянам) не потрібні, бо закони у них всередині». Для орди, як бачимо, феномен «зовнішнього законодавства» був певним прогресом, а для орійських громад – зайвою пересторогою, обмеженням доброї волі і громадянського суверенітету. Наддніпрянські оріяни були не «законопослушними», а  «законосповідними», бо то були Закони Прави, тобто, питомого етнокультурного світосприйняття, світобачення, світорозуміння і світотворення, а не сваволею деспота, хай, навіть, «богонатхненного». Природна віра–віда була замінена «істинною». Ось чому всі деспоти і сатрапи сподобляються до віри істинної , природна, іманентна віра-віда їх не влаштовує. Але що ж бо то є «істина»? Словники  тлумачать, що то є те, що є відповідним наявному. І коли орда має наявного деспота, то і все інше має бути приведеним до цієї наявності незалежно від того чи є це продним, чи ні! Тому істина має містичний зміст. Отже, містичний – то є уявний, хоча і сприймаєтся як істинний.
9. У давнину історія була не наукою, а мистецтвом. Не є вона наукою і тепер, бо є квазімистецтвом. Так , принаймні, виглядить вона з глибини тисячоліть. У міфах – і то більше правди і науки, аніж у науковій історії.
10. Звичай – це те ж саме, що латиною позначають як мораль, тобто, досконала культура поведінки. Є такий спосіб виконання робіт всією громадою – толока. Козацьке коло – це толока духовності і розуму. У науці це називають тепер латиномовним словом «дискурс», тобто, спільне думання. Колектив – словотворення від «коло». Колись наші предки так називали сонце, а від сонця – світло, просвіта, значить. Зараз багато говорять про патріотичне виховання, але кращого способу патріотичного виховання ніж звичаєве, родоладове – годі вигадувати. Відродження з рішучою рецепцією та імплементацією звичаєвого права (інша назва – права  КОПНОГО, - це питання життя , або смерті народу. «Боронити свій край і козацький звичай, щоб здобути в бою ПЕРЕМОГУ». Принаймні так виглядить ця проблема у добре відомій нам повстанській пісні. А що таке є для народу пісня – запитаємо у Миколи Гоголя. Тексту Миколи Гоголя тут не цитую,  бо він є загальновідомим. Почитайте. Отже мусимо відродити аутентичну  (КОПНУ) правову систему. Вона є куди більш досконалим витвором ніж рабовласницке «цивільне» право, те, що наші окупанти намагаються творити на його підвалинах, так звану, «демократичну» систему «правової» держави, а ми думаємо вслід за настановами окупантів, що «нічого кращого людство і справді не придумало». ПРИДУМАЛО! Цікаво говорив Дізраелі: є просто брехня, є брехня собача, і є  - статистика. Нещасна та країна, яка потребує героїв. Це Бертольд Брехт так казав, але справді щасливою є та країна, яка знає власних, аутентичних героїв, а тому, інших не потребує.
11. Валерій Бебик якось переповідав думку свого знайомого прфесора-комп’ютерника: Маємо тепер розмаїту і досконалу телеапаратуру. А користуються нею переважно дурні. Колись телевізори не були такими досконалими як тепер. Там було багато-пребагато різних запчастин. Одних радіоламп та інших деталей безліч. Якби їх вкинути у ящик, то скільки б часу треба було б їх трясти, поки з них шляхом випадкових комбінацій  вийшов би телевізор? Це відповідь на панівні тепер «наукові» теорії еволюційного розвитку світобудови та статистично імовірнісні  «моделі», що пояснюють «суть» буття та інших явищ. Та ще й пргнозують їх. Яких тільки прогнозів не дають: політичні, фінансово- економічні, навіть мистецькі моделі художніх творів. Ясно, що це блуд на втіху забамбуленим дурням.
12. Якось жінка запитала свого політично активного чоловіка: що таке демократія?  Якщо пояснити популярно, - відповів чоловік, - то це ось так: Сьогодні я з однією жінкою, завтра з другою, а післязавтра ще з іншою...  То і я, - сказала жінка,- теж буду щодня з іншим чоловіком? А ти не плутай демократію з блудом, - пояснив чоловік.
13. Народ, що втратив національну свідомість стає перегноєм, на якому проростають інші народи. Так повчав Петро Столипін.
14. Тільки те нове, шо гідне вічності, заслуговує на увагу. Сучасне  завжди на дорозі з минулого в майбутнє.  Так говорив О. Довженко.
15. Свого одбіг – чужого не доскочив... Мурашник зруйнувавсь, а мурахи все ще бігають, шукаючи для себе мурашиного довкілля...
16. Для характеристики своїх персонажів М. Булгаков вживав такий вислів: «дєвствєнно-нєвєжествєнний». Якби-то так! Порожні душі можуть передати нащадкам лиш те, що корені калини сушить. Вибудувати громадянське суспільство на ординських засадах неможливо. Говорити про музику – все одно, що тацювати про архітектуру. Цинізм естетизується: на телебаченні, у театрі. Низький сленг, ненормативна лексика. А «піпл хаває»!
17. «А наші всі знання – то є пустий трюїзм, що вартий лиш презирства і зневаги». Михайлові Брайчевському можна так говорити. Його розумінню під силу перефразувати відому тезу картавого пройдисвіта, адресовану комсомольцям:

«Комуністичного блуду можна позбутись тільки тоді, коли знищиш у своїй пам’яті всю ту ерзацкультуру, котру за віки і тисячоліття витворили корпоратизовані міжнародні виродки».

      М. К.  Ганді говорив, що зазвичай найвірнішим і найдоцільнішим способом стосунків між людьми є «вірити на слово», але це треба робити лише тоді, коли немає вагомих причин діяти інакше.

     18. Радіоканал «Культура» заповзявся якось обговорити проблематику,так званої, міської культури. Про що тільки не говорили ведучі з дозвонювачами. Одного тільки ніхто не висловив – слухачі не почули від жодногоз учасників дискурсу, що міська культура є в першу чергу культура міщан. Вона є природньою для цієї верстви суспільства, але від тої природності мало що залишилось, бо міська культура була зплебеїзована засиллям всякого декласованого наброду при сприянні різних окупаційних режимів, а ще додало «куті меду» свавілля халупників- люмпенізованих вихідців із села, що масово кочували до міст, так би мовити, - урбанізувались. Культура міщан природно-аутентична, питома. Витоково, так званий, городський романс родом саме звідти, від питомого міського населення, що мало певний побут у праці ремісників, у торгівлі,побутовому обслуговуванні, у мистецтвах. Французи звали той музично-поетичний жанр шансоном. Плебеїзація міського населення привела до того, що цей жанр був до невпізнання спрофанований босяцтвом з люмпенізованого міського наброду...

       Аби дискредитувати витокову міщанську культуру космополітичне ерзацкультурне плебейство витворило квазітеорію про міщанський стан як дрімучу реакційну верству негативного плану, як, до речі, вони проголосили і селянство чимось таким дрімучим і реакційно-нікчемним, низькопробним. В обох випадках маємо наслідки злочинних дій корпоратизованих міжнародних покручів у їх амбітності на світове панування і монполізм етнопаразитичного існування. Пісенноподібний блатняк рейдерським наскоком приватизував собі витоковий імідж городського романсу. Сергій Шишкін як «знакова постать» своїми натяками дещо пом’якшив ситуативне невігластво з обговорюваного питання, але не зняв його цілком.

19.Ще одну проблему під назвою «Формат чи неформат» поставив ведучий у ранковій програмі. Суть проблеми полягала в тому «форматним» чи «неформатним» має бути митець аби досягти успіху на мистецькому поприщі. Аллу Кудлай в іпостасі «знакової постаті» така формула «збісила». У всякому разі висловилась вона саме так.

      Коли збентежені «дозвонювачі» спробували поставити питання інакше : «Окупованим чи не окупованим є український культурний простір?», то ведучий і солідарна з ним «знакова постать» одностайно залишили таку постановку питання без відповіді. Страшнувато стало перед окупантом...

     Складається враження, що на радіоканалі «Культура» є, такі собі, «культпрацівники», котрі щоранку стурбовані тим, як би надати перевагу «форматній» окупаційно-україномовній попсі і тільки вимушено пристосовують свою діяльність до іншого свого «форматного» режиму роботи заради відтворення культурномистецьких витворів, наближених до національного рівня  у «неформатних форматах». Відчувається, що таким «культпрацівникам» спокою не дає існування форматно-неформатної окупаційно-україномовної  люмпенкакафонії, бо час від часу підсувають слухачам яку-небудь «каку», залишаючи поза форматом системну пропаганду класичного і народного мистецтва високого національного рівня у руслі оріянської духовності. Яке їм діло до Бетховена, котрий «виливає своє горе в музику»? Сказане не означає, що люди не бачать і не ропізнають серед працівників радіоканалу «Культура» щирих сподвижників національної української етнокультури, яким слухачі так же щиро вдячні. Але низький рівень деяких авторів і виконавців проблемних культурних програм є важливою причиною того, що радіоканал «Культура» має, такий собі «штатний» корпус «дозвонювачів», переважно похилого віку і, як правило, не особливо ерудованих, завдяки чому все проходить на рівні «узкого круга ограниченых людей», а більш високого рівня ерудовані дозвонювачі ще добре подумають, перш ніж вирішити – варто, чи не варто їм «дозвонюватись», враховуючи рівень тих, хто веде прграми і матиме обов’язок давати на ті питання відповіді. Особливо стосується це, так званих, проблемних радіопрограм на взірець тих, про які щойно мовилось.

      Повертаючись до теми «Формат чи неформат», можна припустити, що ведучий програми хотів з’ясувати проблему конформізму. Але навіщо? У мистецтві, як і в інших галузях культури і народного побуту завжди були успішними як конформні, так і неконформні діячі і ніяких проблем, крім проблем особистих стосунків, у цьому ніколи не було. А якщо не це хотів з’ясувати ведучий, то незрозуміло що саме. Може просто захотів «побалдєть»?

 20. Щоб бути справді громадянським суспільство має бути, насамперед, родовим, родоплемінним, родоладовим, варновим, храмовим (громадовим), екосистемногосподарським (кошовим). І все це має бути досконало виплеканим. Це і є вищий прояв етнокультури, тобто, нації.

     Вибудувати громадянське суспільство на засадах ординського способу життя неможливо. Порожні душі можуть передати нащадкам лиш те, що корені калини сушить...

     Правове суспільство неможливо витворити шляхом рецепції рабовласницького права, бо таке право є «даним», тобто, нав’язаним ззовні, зверху для спільнот, що живуть ордою, або набродом, витоково не маючи питомого родоладу, або для спільнот зплебеїзованих, поневолених. Солон, Лікург, Юстиніан та ще, вибачте, Бонапарт... Ось таке зверхницьке законодавство, для людських спільнот, не здатних самим собі давати раду. Лише родоладова правова культура проростає суспільство зсередини, а тому, наслідком такої правової культури може бути правове суспільство і аутентична ненасильницька правова держава. Родоладова правова культура і рецепції насильницького за своєю природою римського права співвідносяться між собою як, наприклад, аутентична музична етнокультура і естрадна люмпен-попса у стилі важкого року разом з усією плебейською квазімузикою. Витворіть громадянське суспільство структуроване родоладом, сродною працею, храмовими громадами і кошовою екосистемногосподарською етнокультурою на досконалих духовно-етнокультурних засадах і вам не потрібно буде «розбудовувати» державу, бо її вибудує  етнонаціональне громадянське суспільство і то буде типова самодостатня ненасильницька державність, гідна великого народу, сповненого власної, ні в кого не позиченої національної гідності:

                                                   Наш спів народний – то душа,

                                                   З  усіх потреб потреба,

                                                   Народна пісня ширить межі неба,

                                                   На крилах сонце сяйво їй лиша –

                                                   Чим глибше пісня – тим ясніш душа !

21. Є досить вагомі підстави, що спонукають нас і наших сучасників до переоцінки вищих цінностей. Сучасний загал людського роду вихований багатьма поколіннями людства, що перебували у стані неключимого рабського становища і дуже мало розумілись на проблемах волі, свободи і аутентичної самосвідомості.

       Ми звикли мати наших дітей власністю, і багато-хто, говорячи і думаючи про дітей у стилі «мої діти», розуміє це буквально в руслі рабовласницької ментальності.  Але всі діти Божі !  Наші діти – то не є наша власність. Вони є Божими створіннями і певним чином даровані нам як зобов’язання вирощувати їх і плекати, виховувати у заповіданому Всевишнім Родом через предків родоладі, несучи за це відповідальність перед Богом і людьми, перед пращурами і  нащадками, майбутніми поколіннями нашого великого народу. Одним із пережитків маразму і деградації рабського становища людства є чванькувато-високомірна зверхність старших за віком  над молодшими, батьків над дітьми. Діти – то наші нащадки і наші други-соратники, а не об’єкт для випробувань нашого чванства і наших нікчемних відчуттів надуманої плебейським розумом зверхності ! Така суть родоладу, спрямованого на плекання поколінь досконалих нащадків. Химерно виглядять рабські за своєю внутрішньою суттю настанови про те, що має існувати щось таке виключне «для дорослих», до чого дітям «зась». А може «зась» якраз дорослим витворяти щось таке, з чим вони ховаються від дітей до 16-річного віку? І чому саме до 16-річного??  Однозначно: так звана, «плотська сексуальність» - це плебейська розпуста, тому і ховаються з нею «дорослі» від  дітей. Людське кохання з його статевими стосунками – це не «секс» і не гріховна містика спокуси, а безмежно відповідальне перед Богом і людьми СВЯЩЕННОДІЙСТВО, з вихованням якого у людей мають опікуватися волхви і відаючі, а робити це треба вміти так, щоб не було від цього соромно ні дорослим, ні дітям, аби зрозумілою була суть етнокультурно відповідального, а не гріховномістчного змісту цього  великого священнодійства. І це теж є функція арійського родоладу, а не плебейських  похотей «смаковитого» сексуального зрива, котре люди і дивитись соромляться, навіть тоді, коли заховаються від діток аби спокуситись сексуальною розпустою плебейського сумління, а не збагнути справді високодуховну чарівність природних набутків етнокультури, що аж ніяк не можуть бути смаковитим неподобством. Чого не слід показувати дітям, - те і дорослим не принесе ніякої користі крім збитків – душевних і фізичних, з вкрай негативним наслідком для людського роду, пов’язаними з долею цілих поколінь нащадків, що можуть з’явитись внаслідок люмпенської розпусти...

      Немає «зрива дитячого і дорослого» - є злочинно-маразматична плебеїзація людського роду з руйнацією орійської системи родоладу. Те ж саме можна сказати про «усну» передачу «досвіду» ерзацкультури представників зплебеїзованих поколінь відносно парубоцько-дівоцьких взаємостосунків, що культивувались юдокацапським більшовизмом і комуно-комсомолізмом. Плебейський «хахалізм» дешевого «фраєра-серцеїда» з його «вишуканими» прийомами «відбивати» парубків від дівок  і навпаки, не може бути корисним у формуванні щасливого життя подружніх пар і якостей мужа-вітця чи берегині-матері родинного вогнища і гнізда родинного. Цей досвід плодить хіба-що мізерність душ у нікчемних сексуальних ревнивців з їх холодною байдужістю до долі майбутніх поколінь.

22. Я хочу, щоб всі небайдужі люди почули голос Всевишнього Рода. Я зобов’язаний озвучити його людською мовою, бо я  Батько і Дідусь в одній іпостасі, тобто, батько, піднесений до ступеня нескінченності буття людського роду і глибини розуміння його драми. Відчуваючи і розуміючи це, - маю такий обов’язок.

      Любов і кацапські матюки є речами несумісними. Де є кацапські матюки – там немає і бути не може животворящого кохання. Там є одні лише плотські похоті бездуховних живих створінь, які називають латинським словом «секс» і все, що з ним пов’язане на грунті брутальних статевих стосунків. Те, чого я «хочу» ніколи не ощасливить того, кого я так «палко» бажаю «ощасливити», якщо «той», або «та» того «не хоче». Кацапський афоризм «стерпится-слюбится» нікого ще не зробив щасливим. А пов’язані з тими стосунками абсолютно всі негативи людського буття, що суперечать етнокультурі  людського побуту і буття взагалі в усіх без виключення його сферах. Або ми любимо,живемо і кохаємо, або матькаємось кацапським матом і вимираємо як самодостатній культурний народ. Секс не породжує життя – він знищує його у найбільш вишуканих формах людського цинізму, тобто, собачої моралі люмпенізованого і деградоаваного плебейства, що ми бачимо на прикладах сучасного нам суспільства і в його історичній ретроспективі. Питання, звернене до будь-кого з нас, може бути сформульоване так: або я батько і муж, дружина і мати, або я герой чи героїня мильної драми із зомботрона, чи зомбовертепу, представленої у всіх без винятку видах окупаційної ерзацкультури і квазімистецтва якими зомбує нас денно і нощно окупаційний політичний режим транснаціональних покручів.

      Висновок кожен робить сам за себе, віч на віч з власним сумлінням. Нагадаю, що сумління (інакше- совість), то є той еталон, згідно з яким кожен порівнює власні вчинки із вчинками інших людей. Він, той еталон, має МАТЕМАТИЧНУ ПРИРОДУ, а не є мірилом ринкового торгу, і, тим більше, не жупелом для люмпенського залякування, яке ми так часто практикуємо одне проти одного: «от, мовляв, я тобі, чи ще комусь «покажу» !  Навіть значно зплебеїзований затяжним капеесесівським функціонерством Леонід Кравчук, додумався принагідно пояснити, що він, коли виграє вибори «нікому нічого показувати не буде» у відповідь на погрози довершеного плебея Петра Симоненка, що намагався когось пожахати своєю досить проблематичною перемогою на президентських виборах.

        Отже, висновок кожен робить сам за себе, а не хтось за когось, аби уникнути будь-яких надуманих звинувачень. Це справа честі і гідності кожного.Або я лицар, або я плебей з усіма для мене і для моїх ближніх наслідками. Мораль – це математика, а не «историческое понятие» тим більше, не з ряду «блатних понятій» про мораль і про все, що для нас є сущим.

      Гризоти совісті і муки сумління, гризоти сумління і муки совісті – то є елементи етнокультури оріянського родоладу і, так званого, «статевого виховання», тобто, плекання досконалих ідей оновлення етнокультурноісторичних перспектив людського роду.

23. У давніх греків існувало не менше як два терміни для позначення поняття «мистецтво». Це «art»і «techne». Техне – це мистецтво техніки, або «низький стиль». «Аrt», або ще «ars» - це «високе мистецтво», або «священнодійство». Подружжя – це не «сексуальні партнери». Поняття «подружжя» в родоладі – це батько і мати, муж і жона. Сексуальне партнерство- це технічне партнерство низького стилю для, з різних причин, «несімейних», (тобто, нездатних, всилу низького особистого рівня розвитку культури родоладу і родинної вихованості, чи в силу інших вад, творити родину, або з якихось інших причин «недосконалих») чоловіків і жінок;  навпаки – подружжя, або «шлюб» («злюб») – це священнодійство високого рівня духовно-тілесної досконалості для гідних мужа і жони, що творять родину і родолад заради вічності у сув’язі поколінь людського побуту. Це героїчний, священний чин роду земного заради живого буття і невмирущості Роду Небесного у Поконі Прави, а не заради «цимусу» вишуканих технічних способів «побалдєть» у марному намаганні сягнути до містики плотського щастя для технічних сексуальних партнерів. Героїчність і святість подружнього чину потрібні для того, щоб рід земний не переводився, не вироджувався, як це ми бачимо на прикладі взаємостосунків Яви і Нави.

     Суть досконалості «art» і вишуканості «techne», а тим самим і техніки сексу у порівнянні з священнодійством шлюбу має принципово різну природу, вона є діаметрально протилежною як за причинами, так і за наслідками їх реалізації. Священнодійство шлюбу належить до культури, тоді як техніка сексу є набутком цивілізації. Муж не є власністю жінки як і жінка не є власністю мужа. Тут має панувати культура досконалих людських взаємин священнодійства, а не цивілізовані стосунки брутальних рабовласницьких взаємин плебейської сексології. Тому будь-які брутальні домагання засновані на фізіології бездуховного самця або самки, піднесені до рангу деградованих плотських похотей, у подружньому житті  недопустимі. Та навіть у технічному сексі елітарних плебеїв вони не продуктивні, бо ніякого задоволення вони нікому з партнерів, врешті решт, не приносять; душевна порожнеча і агресивність є їх наслідком.

      З тих же сакраментальних потреб людства, з яких супроводом виношування плода і народженням нового життя опікуються відаючі, волхви, знахарі, знахарки і повитухи, сферою родоладу, високим мистецтвом і священнодійством статевого виховання, як сферою сакрального мають опікуватися люди відаючі аби мали вони можливість допомагати людству і конкретним особам творити героїчний чин незнищенності людського роду і пильнувати регенераційний прогрес людства від виродження і загибелі. Технічні засоби медицини є недостатніми у цій справі так же як і технічний секс не є засобом гармонізації родоладу, він лише обслуговує статеві стосунки тих, хто до високого мистецтва творення родоладу нездатний. У людей, що виявляють нездатність творити родину і родолад, статеві органи є рудиментарними. Вони придатні лише для технічних потреб у сфері сплебеїзованих сексуальних стосунків. У подружніх парах, що є узвичаєними родоладом сексуальні дисгармонії не виникають, та й сексом вони не займаються, бо вони священнодіють у коханні і тому здатні любити і творити родолад. Вони оріяни !