Ні правляча більшість, ні опозиційна їй
меншість не є і не здатні бути конструктивними. Вони є тотально руйнівними, і
ситуація не зміниться навіть тоді, коли правляча більшість і опозиційна
меншість заємно змінять свій статус, тобто, поміняються місцями.
Де ж вихід? А вихід полягає в тому, що знайти
його може лише якісно структуроване громадянське суспільство, і то, тільки у
тому випадку, якщо воно зуміє відродити як основоположну і чинну філософську
концепцію сродної праці і, спираючись на неї, реанімує свою варнову структуру.
Зробити це можна лише осягнувши
першовитоки віровідичної мудрості наших орійських прапредків – засновників
екосистемної етнокультури людства, так званого, Третього Переходу...
Про що йде мова? Третій
перехід у праісторії людства був відповіддю на, так звану, Циркумпонтійську
геофізичну екологічну катастрофу – прорив середземноморськими водами
босфорського перешийку, затоплення прісноводного тоді Понтійського озера і низинних
територій навколо нього солоними водами Середземного моря. Виникло море, зване тепер Чорним з його
особливостями у порівнянні з світовим океаном, а затоплені ним навколишні
території у пам’яті і в свідомості арійських спадкоємців залишились у вигляді
легенд про Атлантиду (старосвітську землю).
Юдейська традиція витворила
передання про Ноїв потоп, а територія Північного надчорномор’я стала батьківщиною
людської спільноти, що реально витворила принципово нову екосистемну
етнокультуру, оперту на одомашнене тваринництво, плужне (а не мотижне)
землеробство, ремесла і народногосподарські технології, що лягли в основу
збереженої дотепер, а тому сучасної світової екосистемногосподарської
етнокльтури, званої цивілізацією.
Саме ця праукраїнська людська
спільнота і стала засновницею арійської духовності і розвинула розмаїту родину
арійських (індоєвропейських) мов і культур. Сталося це на праетнічних
українських землях близько 7500 років тому, коли на земних теренах панував
мідний вік (енеоліт), звідки і ведемо ми нашу «Енеїду» і наше традиційне
літочислення (від творення світу), котре було у вжитку нашого народу аж до
середини ХVIII століття і було зруйноване на нашій землі
кріпосницькими реформами старшобратствующих московських окупантів. На нашому
аутентичному календарі триває тепер 7519 рік!
Ось ці першовитоки віровідичної
мудрості про наше традиціоналістичне національне світобачення, світосприйняття,
світорозуміння, світотворення і українське
національновизвольне відродження є тепер винятково актуальними, бо донесли вони до нас разом з філософією
козацького сина Григорія Сковороди нашу правічну концепцію сродної праці,
здатну реанімувати у сучасному деградованому тривалим поневоленням українському
суспільстві енергетику творення питомих підвалин громадянського суспільства.
А закодовані ті першовитоки не
на кам’яних
скрижалях юдейської Тори, а на скрижалях генетичного коду націй. Вони
викарбувані там як заповіді наших орійських прапредків, щобули сприйняті ними
від Всевишнього Рода.
Ознаки розуміння таких
віровідичних джерел нашого національного відродження, при бажанні, можна бачити
і в нашому сьогоденні. Не вказуючи вже на потужні хвилі віровідичного
відродження як у світовій спільноті, так і в родовідичних зрушеннях різних
верств українського суспільства, маємо цілком певні вияви навіть у
збанкрутулому назагал сучасному політикумі, як і в діяльності окремих його представників
Одною з цікавих ознак сьогодення озвалась коротка промова Івана Плюща на
урочистому відкритті чергової сесії Верховної Ради. Як старійшина українського
парламентаризму сучасного зразка, що «був безпосереднім учасником проголошення
української державної незалежності» у серпні 1991 року, Іван Плющ першим серед
посилань на авторитети з минулого у своїй промові зацитував не кого іншого як
Володимира Шаяна – відомого ініціатора відродження віровідичних витоків
українського народу ще з минулого і позаминулого століть, і є патріархом
першовитокового родоладового відродження у сучасному українському суспільстві.
Рідновірске родове зрушення українців розвивається назагал як масштабний етнокультурний складник
стихійного національного відродження, але в ньому можна, при бажанні, знайти
потужні осередки світоглядного і політичного конструктивізму.
Від священних передань і
сучасних наукових досліджень знаємо, що арійський спас (аватар) батько Рама
7520 років тому рятуючи свій рід від Циркумпонтійської катастрофи і похолодання
від арктичного льодовика, що насувався на терени теперішньої України, вивів
Оріян на терени Індостану. («Інде – мовою наших предків значить «в іншому
місці», звідси і назва «Індія». Інші оріянські роди перекочували з отчих земель
в інші більш теплі країни. Значна частина оріян залишилась на рідних теренах .
Ось ці «останці» (так їх назвав академік Борис Рибаков) донині зберегли певні
пласти прадавньої відичної культури українського народу, а роди, очолювані
отцем Рамою на теренах Індостану розвинули могутню матеріальну і духовну
культуру Великої Аратти (Бхарату). Арійська традиція глибоко вкорінилась у
середовище індусів...
Через 2,5 тисячі років клімат
Подніпров’я
повернувся до свого допотопного стану, що зумовило повернення оріян додому.
Очолив повернення спас Орій (Арій). Ось такі маємо підвалини індоарійської
відичної традиції наших великих пращурів, що завжди пульсували і продовжують
пульсувати донині у нашому народові.
Володимир Куровський, що мав
зустріч з одним із найбільш шанованих у сучасному світі духовних наставників
сатгуру (майстром) махайогом, що за життя сягнув слави святого – Пайлотом
Бабаджі, свідчить, що цей поважний відичний святар сучасного світу не
проповідує жодних священних писань, або віровідчих уподобань. Він закликає до
розвитку відичного традиціоналізму в культурі людства і
демонструє це власним прикладом.
Справжня духовність – багата ,
а справжнє багатство – духовне. Але рабська свідомість збочує ціннісні
орієнтації. Призабувши одвічну традицію Відичної культури, люди втратили
розуміння цілісності і єдості протилежностей. Вони вважають тепер, що особистий
духовний розвиток є чимось високим і сокровенним, а виконання свого обов’язку у
партнерстві, родинних стосунках, у вихованні дітей, інтимному житті – заняття
«низькі», «примітивні», «приземлені»...
Насправді схильність до такої, вибачте, «духовності» і наївна
«заматеріалізованість» особистості мають один і той же корінь: у такому
світорозумінні немає усвідомлення цілісності родоладу, немає бачення цілісності
у всій її величі, а є лише примітивний дуалізм формальнологічного мислення з
відповідним «двомірним» світосприйняттям . У такому разі марно навіть думати
про якусь свободу і гармонію як із самим собою, так і з світом, із людьми, з
Богом і Всесвітом. Ставши на шлях такого пошуку «духовності» людина стартує
чванством, самозакоханістю, спесивими устремліннями до настанов «невігласам».
Насправді це вияви насильницьких вожделінь, жорстокості і лютої зневаги до тих,
хто не сприймає вождизму. Це банальний матеріалізм приземлених чванькуватих
виродків, а не поступ до духовності і
культури, що є, як відомо, плеканням досконалого. Невпинна балаканина про
«чакри» та їх «чистоту», або «замуленість», про «високі і тонкі енергії та
спілкування з Божественними силами» у одних, або пасивність до всього і
байдужість з нескінченним переглядом телевізійної дезінформації...
Але немає нічого «вищого», як і
немає нічого «нижчого». Духовність існує
завдяки матеріальності родоладу у явному
світі, що спричинює звичаєве виконання власних обов’язків у рідному коші, а
матеріальні достатки і бажання коритись певним реаліям буття є тому, що існує
духовність. Матеріалізм і духовність – два боки одної і тієї ж медалі. І все це
перебуває в гармонії як у досконалих особистостей, так і в усьому довкіллі
наскрізь, а розуміння цієї гармонії є обов’язком культурних людей, зацікавлених у тому, щоб
плекати досконале. «Ударяючись в духовність» через певні житейські негаразди, або нелади із здоров’ям (фізичним або психічним)
люди просто намагаються втекти від самих себе, не бажаючи себе такими бачити. Найпростіше
заховатись у заняттях «духовними практиками», або у релігійній містиці. Але не
слід забувати, що ми прийшли у світ явний, в земне життя, аби пройти саме
Земний Життєвий Шлях, а не марити відірваним від цього життя квазідуховним
середовищем. Справжня духовність виявляється в умінні жити досконалим звичаєвим матеріальним
життям, жити усвідомлено, розуміючи родолад як високе одухотворенне служіння
Всевишньому Роду. Служіння виявляється у
багатстві людських душ, що прагнуть ділитись своїми статками з світом,
виконуючи особисте варнове покликання: навчаючи людей, організовуючи лад у
громадах, виробляючи необхідні речі, заробляючи гроші і забезпечуючи їх
належний обіг та функціонування задля людського добробуту. Всім цим ми служимо
Богу і його Всесвіту, тому ,що пульсує у наших серцях, у наших дітях, онуках і
всіх поколіннях народу нашого, у цілому Всесвіті, а всі явища і події, ті
проблеми, що ми їх вирішуємо, ті труднощі, які ми витворємо і долаємо – все то
життєві настанови і випробування, котрими гартуємо ми досконалість наших душ у
горнилах Яви аби Праву осягнути.
Носіями Радіння Сварожого, основою якого є Покон – вічна,
недосяжно потужна і велика Мудрість
Віровідичного Православ’я і його Культури від Сварога і Лади праотцю роду
людського Мира 2 165 000 років
тому переданого як Відогонь духовний, були: Отець Богумир – 25 000 років тому, потім Отець Дажбо – 10 000
років, Отець Рама 7 500, Отець Орій
5 000, Отець Колодій 2 500 і Отець Мамай – 1000 років тому. Останній
заповів нам жити у козацькій державі. Надалі Радіння Свароже несли до нас
волхви-радетелі, а за ними - радетелі-характерники Кола Козацького... Втрата витокового розуміння словесної мудрості
і свідома підміна понять приводить до зміни
векторів громадської практики на протилежні – від конструктивної практики
світотворення душі з її довкіллям матеріальним і духовним до формування
комплексів винуватості, страху і неповноцінності, аби зробити людей покірними і
легкокерованими рабами. Волхви мають бути обережними, завжди пам’ятаючи про сокровенну
енергетику своїх сил і з розумінням того, що діяння їх воздаянні. Волхв не є
чиїмось слугою, але він є служителем Радіння Сварожого. Служіння Волхва
звернене до Всевишнього Рода. Служіння
басаврюків звернене не до Богів, а до світу Нави.
Для кожного, хто серйозно став
на шлях духовної чи духотворної практики (а такою може бути будь-яка
діяльність, що сягає досконалостей священнодійства), провідною, ключовою духовною
практикою є свідоме ставлення до будь-якої справи, що веде до пробудження
свідомості. Воно має проходити через
наше життя як осьовий вектор і проявлятись у всьому, що б ми не робили. Завдяки
такій установці сумління будь-які наші дії будуть сповненими максимальною
гармонією, ефективними, точними і значимими.
Якщо у вас щось не виходить, або
виходить недоладно, вам необхідно увійти в стан свідомого сумління. Це
найдоцільніший і найпростіший вихід з будь-якої небажаної ситуації.
Свідоме сумління у відичній
традиції характеризується бадьорою і світлою свідомістю, постійною увагою в
кожну мить життя і діяльності. Свідомість, що «проснулась» бачить «звичайний»
стан свідомості як своєрідний сон «блудного» розуму. Увага цілком і повністю
сконцентрована на актуальних для даного діяння моментах сприймаючи ситуацію як
єдиноцілісну, що надає можливість бути у
повному контакті з реальністю і власними діями у ній.
Якщо ж ми не знаходимось у стані
свідомого сумління, то наш розум підмінює його квазіреальними образами. Ми
дивимось на світ, але замість нього бачимо звичні штампи збоченого сприйняття,
увага хапає часткові вияви того, що відбувається, домальовуючи бажані деталі.
Ми створюємо світ фантомів ілюзорного мислення завдяки чому діємо не досить
адекватно. Виникає протиріччя між тим, що ми думаємо і що маємо насправді. Це
можна бачити збоку, але дуже погано усвідомлюється нами особисто. Свідомий стан
сумління є мистецтвом динамічної медитації. Це те, у чому маємо все, сповнене
всім, що існує...
9
– 10. 09. 2011(7519) року.
Немає коментарів:
Дописати коментар