Отже, звернемось до цінностей,
що промовляють до нас із глибини тисячоліть. Ця мудрість свідчить нам, що
ніякого первісного комуністичного устрою, ні дикого, ні напівдикого, ні
цивілізованого, ніде і ніколи не було, бо ніяких ознак його існування не
зберегли ні передання волхвів, ні археологія, ні історія древніх людських
культур, ні усна народна творчість (так званий фольклор). Фундаментально
типовим еталоном для найдавнішого і всіх наступних типів людського суспільства
було і завжди буде варново-звичаєве родове суспільство. Його концептуальна
засада збереглася до наших днів у вигляді філософського принципу сродної праці,
що його подав нам козацький син Г.С. Сковорода. Могутній і до цього часу не
вичерпаний поштовх розвиткові цивілізації (тобто, людських спільнот, котрі
віддають належну шану майновим стосункам у суспільстві керованим рецепціями
римськрго цивільного права) дало здійснене нашими прапредками одомашнення
тварин, винайдення колеса і рільничих знарядь праці, що приводились у робочий
стан енергією приручених тварин, гончарне виробництво і виплавлення металів. Це
і є конкретні, тобто, тверді прояви складників того Божого Промислу, що творив
варнові (якісні) засади громадянського суспільства. Від тих пір і донині
ідеалом громадянського суспільства у нашому розумінні може бути лише варново
(якісно,ціннісно) структуроване людське суспільство, а філософським ключем до
відродження громадянських структур і до такого розвитку подій, коли суспільство
відновить свою повновартісну громадянську структуру якраз і є послідовне
дотримання у практиці громадського життя
концептів сродної праці.
Вимріяний людством «сталий
розвиток», що став тепер проблемою номер один у діяльності ООН і ЮНЕСКО, тобто,
розвиток людства без соціальних і екосистемних
катастроф, може бути лише
функцією повноцінно структуризованого варново-звичаєвого родового суспільства,
сиріч, такої людської спільноти, в якій реально (явно) існують організовані суб’єкти
громадянських структур, ціннісно орієнтовані на фундаментальні типи
суспільно-корисної діяльності, як от :
1. Сфери духовно-концептуальної мудрості.
2. Організації громадсько-політичного устрою,
національної безпеки і оборони.
3. Організатори господарського,
виробничо-економічного та фінансового устрою.
4. Суб’єкти громадських ресурсів вільнонайманої праці.
Сучасні людські спільноти
втратили повновартість такої структурованості разом із залишками перехідних
форм соціальних станів типу : духовенство, дворянство, різночинці, фабриканти,
господарники-аграрії і таке інше. Якісна
структурованість сучасних людських спільнот спрощена до мінімальної – робітники
і роботодавці, а у вкрай сплебеїзованих суспільствах , - напівкримінальна
структуризація типу «населення-пахани». Зрозуміло, що така структуризація
суспільства не здатна забезпечити ні сталого розвитку, ні екосистемної
безпеки...
Держава і державність.
Історично людству відомі
два типи державності: 1. Автохтонна
(аутентична) державність ненасильницького типу. 2. Загарбницькі типи насильницької
державності. 3. Змішані типи державного устрою (У домінуючому плані
насильницькі).
У сучасному світі жодного типу
ненасильницької державності автохтонного (аутентичного) зразка не збереглося.
Їх змели багатотисячолітні періоди завойовництва і загарбань, війн і поневолень
одних народів іншими з домінуванням насильницьких і змішаних типів державного
устрою від давньорабовласницьких до тоталітарних теперішніх. Чисто насильницькі
типи державності збереглися до наших днів як факультативні, тимчасові.
Наприклад, окупаційні, або відверто тиранічні політичні режими. Детальніше
зупинимось на аутентичних державностях ненасльницького типу. Те, що їх тепер
нема, зовсім не означає, що їх ніколи не було. Археологічні дані твердо
свідчать, що найдавніші типи держави були ненасильницькими, бо виникали вони на
власній етнокультурногосподарській основі для обслуговування потреб власного
автохтонного звичаєвого варновородового громадянського суспільства, а тому
жодних ознак політичного насильства над власною громадою у таких державах, при
високому організаційному рівні господарювання, обліку і контролю за обігом
коштів і майна, ні археологія, ні традиція передань не встановили. Додаткові матеріальні і енергетичні ресурси
для існування громад і спільноти в цілому давала не насильницька експлуатація
людського ресурсу, а енергетика одомашненого тваринництва і система
самоорганізації сродної праці суб’єктів варново-звичаєвої родоплемінної
громади. Духовним та ідеологічним
ресурсом цих спільнот були мудреці (волхви), а органом концептуальної влади
слугувало віче. Віче – це там, де віщують мудреці, постанови віча ніхто не
ставив під сумнів. Роблю це зауваження тому, що в уяві наших сучасників побутує
досить своєрідне уявлення про віче :
сплебеїзований натовп «качає» свою свавільну «правосвідомість»,
горлопанячи підкидають шапки вгору...
Насправді ж натовп якщо і був подекуди присутнім там, де віщують
волхви-мудреці, то мусив дослухатись до того, про що віщують відаючі, як то
велів заповіданий прапредками народний
звичай . Народ, вихований у
системі родоладу, громадянським насильством не послуговувався, воно йому просто
не було потрібне. Звичай бо ішов від пращурів, а значить, від Богів і
Всевишнього Рода, а героїзм полягав не у виявах насильства і хамства, а в
сталій традиціоналістичноправовій сув’язі
всіх поколінь Роду аж до спасів-поконоколінників, Богів-володарів
всіх стихій аж до Рода Всевишнього.
Таким є дух священних передань нашої прадавньої віровідичної мудрості і
православ’я.
Але далеко не всі народи мали
у себе ті складники проявів Божого Промислу, котрі виявились в одомашненні тваринництва,
плужному рільництві, землеробстві і рослинництві, шляховому сполученні і
транспортному обслуговуванні на колесах, гончарному виробництві і
рудоплавильних ремеслах. Не створивши власної етногосподарської культури, а
говорячи сучасними словами, - матеріально-технічної бази суспільства, навіщо
було таким народцям творити інфраструктуру і благородну ненасильницьку
державність? Обслуговувати потреби свого ординського типу, варново не
структуризованого суспільства мусили вони насильством і над самими собою під
тиском нахрапистих паханів орди, і над тими, хто звичаєво творив поза ними диво
дивне – свідомо вів власні родоводи, плекав родоладовий устрій свого
суспільства і автохтонну ненасильницьку державність варново структурованої за
концептами сродної праці людської спільноти. Там вони бачили у готовому вигляді
той вожделенний добробут, якому вони заздрили і на який посягали як загарбники
і поневолювачі, встановлюючи владу грубого насильства щоб заволодіти
неналежними їм достатками, узурпувати їх разом з владою над культурним народом,
що творив свою аутентичну державність, поневолити його і обернути в рабство. От у якому сенсі є справедливою та теорія
державності, яку нав’язували людству комуністи та їхні предтечі з часів встановлення
державами-завойовниками світового рабовласницького ладу. Комуністичне рабство
виявилось найбільш вишуканим, бо
увібрало досвід багатотисячолітнього досвіду своїх попередників. Зплебеїзовані
світовим рабовласницьким ладом людські спільноти витворили феномен заснованого
на загальниках «демократичного устрою», що не має нічого спільного з
православно-вічовим народоправ’ям етнічних спільнот у давньоарійських автохтонних
храмах (громадах-державах)
ненасильницького типу. Рабство,
феодалізм і демократичний устрій зплебеїзованих людських спільнот взаємодіючи
породили безліч типів змішаної державності, що рік за роком, епоха за епохою
зтирали з пам’яті поневолених народів феномен варновості (якісної
структурованості) громадянського суспільства, православновічового
народоправства та всіх інших відичних мудростей, культивуючи розмаїті форми
лобового і хитроплетеного рабства. Саме під тиском завойовницького
насильницького деспотизму рабовласницького ладу автохтонний за своєю природою
варновий устрій громад сплебеїзувався до чужеродного кастового устрою в умовах
змішаних рабовласницьких спільнот. Авторитаризм, абсолютизм, імперські амбіції
ніде і ніколи не мали автентичної природи і завжди були обтяжені чужеродною
інвазією, тобто, завойовницьким, насильницьким походженням. Звичка до
містифікації насильницких типів державності засобами неорелігійного диктату є
прфанацією природнього для давньоарійських аутентичних ненасильницьких типів
державності духу храмовості (в індусів ще й тепер є у вжитку прасанскритичне
слово «грама», що є відповідником нашому слову «храм» і означає одночасно самоврядну місцеву громаду і поселення, в
якому та громада мешкає, і культову споруду, де громада сповідує свої обрядові
треби і вірування, і сам дух заповіданої предками родоладової єдності громади).
Народна мудрість націй породила
для самозахисту феномен лицарства, тобто, громадянського суб’єкта обов’язку, честі, доблесті і
героїзму заради захисту прадавніх прав і вольностей поневолених народів.
Лицарство спокушували шляхом нещадного нищення носіїв концептуальної влади і
впровадженням чужинецьких релігій, котрі несли з собою завойовники або дощенту
сплебеїзовані верстви поневолених народів, шляхом містифікацій відичної
мудрості і маніпуляції свідомістю за підтримки завойовників і поневолювачів.
Відична мудрість була витіснена з викривленої в такий спосіб свідомості
народів. Запанували, так звані, «нові світові релігії», тобто, містифіковані
знаряддя поневолення народів, релігії,
котрі не мають жодних етнічних коренів, бо створені і впроваджені в життя
людських спільнот міжнародними авантюристами, тобто національно звироднілими
поневолювачами-інтернаціоналістами.
Національновизвольне
відродження і самоутвердження націй неможливе без відродження притаманної суверенним націям, природньої для них
варнової (якісної) структуризації громадянського суспільства. Громадянське
суспільство суверенної відродженої нації гідне того, аби
його основними функціональними верствами були : 1. Мудреці, відаюча верства суб’єктів
концептуальної влади. 2. Кошові, тобто,
суб’єкти – організатори коша (громадськополітичного і етногосподарського устрою
громадянського суспільства), тобто, його державності. Запорозькі козаки
називали свою військово-політичну організацію кошем, бо то була назва одної з
форм нашої прадавньої ненасильницької аутентичної жержавності. Слово «кіш» у
нашій прамові означало впорядковану територію з усіма необхідними ресурсами для
життя народу. «Кіш» і «кшатрій», сучасною мовою «кошовий» - слова родичі одного
граматичного кореня. Вони ознчають те ж саме, що ми називаємо словами «держава»
і «державник». 3. Господарники – суб’єкти-організатори господарської, виробничо-економічної і фінансової сфер життя громадянського
суспільства суверенної нації. 4.
Вільнонаймані працівники, тобто, суб’єкти громадських ресурсів найманої
праці. У всіх верствах лицарство –
найгідніші, найшляхетніші, провідна верства, люди обов’язку, честі, доблесті, і
героїзму, аби будь яку корисну для суспільства функцію виконувати гідно,
зразково, заради творення автохтонної державності ненасильницького типу і
захисту її від зовнішніх деструктивних факторів. Диктатура як сучасна форма правління
державою допустима лише в умовах кризового, або надзвичайного стану, чи з
міркувань національновизвольного відродження і може вводитись лише в рамках
зазделегідь обумовлених вимог національного народоправства громадянським
суспільством, тобто, конституційно, з складанням в обумовлений термін
диктаторських повноважень персонально самим
диктатором та його публічним звітом за свій чин під час правління. Саме
такі тимчасово диктаторські, а не
абсолютистсько-монархічні повноваження
глави держави передбачає національна традиція українського
гетьманату. Титул Великий Гетьман
України означає Президента України, що конституційно виконує громадянські обов’язки
верховного диктатора в умовах надзвичайного стану; в звичайних умовах державного життя цей титул
є почесним титулом глави держави як батька нації.
Інші гетьмани Українського
козацтва – то Верховні отамани, або генерал-отамани в розмаїтих козацьких
громадах всуціль покозаченої України.
Ось чому й говорять: де два
козаки – там три гетьмани, або як висловлювався Проспер Меріме, «Козаків в Україні багато і будь-який з них
гідний бути гетьманом. Але титул справжнього, тобто, Великого Гетьмана – батька
нації треба виборювати не на
пустопорожніх демократичних виборах, а в напруженому національному конкурсі
безпрецедентною державницькою службою рідному народові, аби не виникало спокус
звабливої пихи і марнославства, спричиненого булавою або короною. До речі ,
слово «гетьман», як і «булава», «бунчук», «клейноди» і тому подібна
термінологія не є запозиченнями з чужих
мов. Вони мають питомо санскритичне походжнення, а тому є надбанням нашої
прадавньої національної культури.
Потуга арійців у тому, що в них мудрість і сила гармонійно поєднуються.
Таборові вишколи характерного
козацтва – потужний засіб якісної структуризації лицарської верстви у
громадянському суспільстві суверенної України. Вони можуть стати важливим
складником для вдосконалення відомого проекту Міносвіти про заходи виховання
учнівської молоді згідно з наказом МОІНУ
№ 855 від 25.12. 2003 р. (гра «Сокіл» («Джура») Українського козацтва).
Ще про одне:
Лицарські верстви українського національного громадянського суспільства
негоже «вшановувати» назвиськом «еліта». До бонітувального суперкласу «еліта» відносять певні категорії
селекціонованого матеріалу сільськогосподарських тварин і рослин. Худобу і
сорти рослин дійсно селекціонують. То невже і нас, етнічну людську спільноту,
що прагне утвердитись шляхом національновизвольного відродження як одна з
великих націй, теж хтось селекціонує?! В людських спільнотах найвидатніші
верстви нації та її громадянського суспільства зовуть шляхетними, або просто
шляхтою. Поняття «шляхта» означає такі верстви суспільства, що самовизначились
шляхом вдосконалення своїх громадянських доблестей на відміну від «дворянства»,
справді селекціонованого при «монарших дворах»,
або аналогічно селекціонованих паханами «дворняг», означених класом
«еліта». І вже ніяк не пасує слово до слова у словосполученні «національна
еліта» Це очевидний рецидив холопської свідомості. Шляхта буває не тільки
польська, вона є у кожної культурної нації. Нашу шляхту здавна звемо руською, або українською. Це ті
нащадки княжих, боярських, волхвівських і козацьких родів, що зберегли своє національне
шляхетне обличчя і над усе шанують лицарські доблесті. Бояри, до речі, - це
шляхетний стан варни господарників, що багатіють не краденим, а особистими
доблестями господарника як варновими, як
певної громадянської якості у справжньому громадянському
суспільстві.
Українець з неорганізованим
сумлінням привчений шукати допомоги ззовні,але не в самому собі, що і спричинює
всі негаразди. Запорука нашого розвитку як спільноти і державності грунтується
на засадах внутрішнього самовдосконалення та виявів цього процесу в
особистостях, що структурує суспільство якісно, виявляючи це в різних верствах
суспільства у відповідності з родоплемінними традиціями.
Лицарські чесноти і
відповідальність перед власною совістю, а значить, перед людьми і
Всевишнім Родом приводить характерного козака
до неприпустимості підло робити шкоду іншим. Той, хто уладнав свою свідомість,
без проблем наведе лад в домі, громаді, спільноті громад, у державному устрої.
Наша наполеглива праця задля самовлосконалення – запорука майбутнього; змінюючи себе, ми змінюємо світ.
Таким є вектор прогресу, що вказує на необхідність повернення до власних
першовитоків, до споконвічного родового звичаю у вірі, в політиці, у
господарському забезпеченні.
Феномен українського гетьманату
полягає в тому, що він був звичною формою організації влади у
православновічових спільнотах наших прапредків-оріян і в козацькій Україні.
Держава-Рід і родове суспільство міцне звичаєвими цінностями родоладу і є
запорукою перемоги над свавіллям блатних зайд, які за підтримки зплебеїзованих
верств суспільства, хочуть жити ціною нашого занепаду і смерті.
Православно-відична культура свого часу стала основою світосприйняття,
світобачення, світорозуміння і світотворення індоарійської мовної сім’ї
народів. Сучасні, так звані, світові релігії, хоч і є зовні домінуючим фактором
світорозуміння, але в нашому повсякденні звідусіль бачимо притлумлені вияви
відичної свідомості наших предків через господарські і культурологічні звичаї,
фольклор, передання, знахарство, хоча слав’янських волхвівських родів, відунів
і жреців маємо обмаль, якісь окремі одиниці, яким через свою нечисельність дуже
важко бути провісниками пешовитоків непересічної арійської духовності в умовах
глобальної плебеїзації людства.
Відичне вчення про карму
означає відповідальність і розплату за вчинки, даючи нам шанс на реінкарнацію,
тобто, можливість відродитись і погасити борги перед людьми і Всевишнім Родом,
продемонструвавши відповідну варновість
(вартість), тобто, цінність власного існування. Такою є відповідь на питання –
навіщо ми прходимо у земний світ. Він є ареною драми нашого існування, що
дається нам аби ми вичерпали весь той досвід, що виникає з наших земних
переживань з метою самопізнання себе у
Богові, що веде нас до досконалості невідворотно як реалізація генотипів живих
істот у відповідних фенотипах. Дух, що є основою особистості, тобто кожної
окремої душі – то є часточка Всевишнього Рода. А весьнаш земний досвід, вдалий,
чи невдалий – є досвідом душевним і нашим вкладом у досконалість світу. Так засвоюємо знову відібрані у нас на
протязі тисячоліть знання про світорозуміння і світотворення, заповідані нам
нашими пращурами. То є інформація, що пробуджує родову пам’ять. На жаль, маємо
і зараз безліч наших свідомих і несвідомих недругів, котрі не бажають, аби наш
народ зміг відродити власні знання і власну мудрість. Якщо син не сприймає
батька, значить активна складова Всесвіту для нього закрита. Дочка, що не
сприймає батька, не здатна сприймати чоловічу силу задля творення свого
родинного щастя. Коли хочеш бути здоровим у найкращому із світів – мусиш
щонайперше розібратись у самому собі. Витіснятись з власними дискомфортами на
інших і щось комусь доказувати – то не є
життєвий шлях. Якщо хтось когось хоче чомусь навчити ,то єдиний для цього спосіб – власні вчинки.
4 – 6. 01. 2010 (7518) року
Б. Фастівець
Немає коментарів:
Дописати коментар