Дивною є громадянська
пасивність науковоосвітніх закладів і наукової громадскості взагалі, практично
повна їх відстороненість від розвитку конституційного процесу в українському
суспільстві. Невже у сфері гуманітарних наук немає жодного Андрія Сахарова? Чи
скажете, Конституція – це не атомна і не
воднева бомба? Дарма !!! Чи класичне римське право має якусь індульгенцію як
єдиномонопольна правова система? Хіба не менш класичною є наша
традиціоналістична система копного права, народжена і виплекана нашим одвічним
національним звичаєм? Хіба вона була замінена на римську правову систему тому,
що вичерпала себе і стала непридатною для суспільства? Ні ! Заміна системи традиціоналістичного для
українського народу копного права на римське рабовласницьке була викликана
потребою московських окупантів української землі для впровадження
кріпосницького ладу в Україні, бо класичне римське право є правовою системою,
покликаною до життя задля узурпації влади над суверенними націями, обернення їх
у рабство, а копне право витворене для самообслуговування вольних громад
суверенних націй.
До чого приводить будь-яка
монополія? Монополія на спиртні напої, наркотичні засоби, випічку хліба і т.
п., привела до корозії культури народного побуту, наслідком якої стали
алкоголізм, наркоманія і руйнація здоров’я людських спільнот.
Якщо єдиним джерелом влади є
народ, то чому конституційний процес і вся законотворчість, здавалось би
суверенної Української держави узурповані і монополізовані «узким кругом ограниченных людей»? Чому цей «узкий круг ограниченных людей» дозволив собі замість «соціального контракту»
великого і самодостатнього суверенного українського народу варганити компендій
блатних понятій про державну незалежність України у статусі товариства з
необмеженою безвідповідальністю в найпідліших традиціях капеесесівщини?
Чому не було оголошено вільний конкурс на кращу
концепцію конституційного ладу України і кращий проект Основного Закону
суверенної соборної української держави у якому б взяли участь гуманітарні
наукові заклади, відповідні підрозділи вищих навчальних закладів, представники
наукової громадскості і просто достойні і небайдужі громадяни, гідні сини
вільної країни, гідної свого суверенітету?
Чому, врешті решт, той
квазіконституційний статут товариства з необмеженою безвідповідальністю набув
чинності в такий ганебний спосіб, і чому ту ганьбу прголосили святом
конституційної ночі, а зажерливих перетягувачів антиконституційного лоскутного
рядна ще й тепер шанують мало не як національних героїв, винагороджуючи їх
мародерськими пенсіями за «особливі заслуги» перед якоюсь відчуженою і незрозумілою
українсьому народові державою?
Дивним є також і те, що
український конституційний процес повністю ігнорує фундаментальну теорію
конституційного ладу для демократичного устрою людських спільнот,
основоположником якої є відомий усім
Ж.Ж. Руссо! Чому ігноровані класичні світові зразки практичного
конституцієтворення в державному устрої Сполучених Штатів Америки, голлістської
Франції, Федеративної республіки Німеччини, Пакти і конституції Війська
Запорозького, редаговані українським гетьманом Пилипом Орликом?
От і витворили декларативного
змісту опус, концептуально не виважений, переповнений спрощеними до
беззмістовності трактовками засад демократичного устрою, без будь-яких
обгрунтувань способів реалізації того, що декларується, подібний до лоскутної
ряднини, котру вже півтора десятиліття перетягують, кожен на свій бік,
зажерливі партократи.
І неправдою є те, що той опус
є, хоча б у чому-небудь адекватним і належно опрацьованим. Є такі, що обзивають
його демократичним. Може вони й мають рацію, якщо хто розуміє, що демократія
сама по собі є такою ж нікчемною і пустопорожньою дурницею як, наприклад,
комунізм, або соціалізм.
Так звана , конституційна ніч з
27 на 28 червня 1996 року виявила все маразмаїття нашого тодішнього життя, коли
«приблатньонний» пахан заборонив вилазити мародерам –конституцієтворцям з-під
лоскутного конституційного рядна допоки не видадуть «на гора» привид Основного
Закону. У наступні після «конституційного марафону», як його тоді називали,
дні, явились нардепи перед своїм
електоратом і повідали нам епохальну новину: «Конституція вийшла ніяка, але
жити з нею можна». Так воно і є. Кажуть,
Отто Леопольд фон Бісмарк говорив колись, що нормальні громадяни зуміють добре
жити за умов будь-якого законодавства, навіть, якщо то будуть кодекси блатних
понятій про окупаційний режим для незалежної України у статусі товариства з
необмеженю безвідповідальністю. А якщо згадати сталінську, чи будь-яку іншу з
радянських конституцій, то важко сказати, чи було б краще якби вони були, чи
якби їх не було зовсім. Та, мабуть, в чомусь було б таки краще, бо ті
«найдемократичніші конституції» були, хіба-що ширмами для того абсурдного
театру, в якому панувала заснована картавим пройдисвітом режисура, яку втілював
у життя його найвірніший учень, і від якої все ще «балдєют» їхні недоумкуваті
«внучата».
Врешті решт, Великобританія
гідно живе взагалі без того, що інші називають конституцією, але живе так, як
їй треба, бо ще не дощенту втратила свій національний звичай. Дав би Бог, аби й
український народ зумів свій національний звичай відродити, то жив би належним
чином або без конституції, або мав би конституцію, гідну самого себе, а не нав’язаний йому компендій
блатних понятій, витворений міжнародними покручами. В такому плані аргументація
шанувальників чинної в Україні Конституції теж не позбавлена певного сенсу.
Валерій Асадчев якось сказав:
«Маємо гарну конституцію, але вона не працює». Іван Плющ теж не раз говорив про
те, що не працює Основний Закон – і квит!
Отакої! То що ж то за таке хвалене диво «європейського» рівня, і чому це
воно «не працює»? Може то змайстрована англійськими умільцями блоха, що
перестала скакати після того як її «підкував» кацапський Лєвша? Чи, може, то
витвір диво-поета, що писав вірші, які можна з однаковим успіхом читати як
зліва напрво, так і справа наліво?!!
Ось так витворюється
квазідержавний громадськополітичний устрій, окупаційниї режим, глибоко чужий і
незрозумілий українському народові, ім’я якому «неокапеесесівщина».
Відносно невинності заяв про
те, що «непогана назагал» конституція «не працює», варто пояснити таке:
Кажуть, якщо що-небудь
робиться або не робиться, то це комусь потрібно. Так воно і є. Серед творців
неокапеесесівщини бачимо достатньо персон, зацікавлених у тому, щоб
«законодавство не працювало», або працювало погано. Отже, узурпація
конституційно-законотворчого процесу «узким кругом ограниченных людей»,
ігнорування фундаментальних теорій
конституційного ладу для демократичних суспільств, нейтралізація наукової і
громадянської активності в питаннях конституційних і законотворчих ініціатив,
для подолання якої необхідні, хіба що подвиги на зразок подвигів Петра
Григоренка, або Андрія Сахарова; замовчування конструктивних зразків
міжнародної практики законодавчо-правових систем і тисячолітньої спадщини
національної правової культури, профанація феноменів
республікансько-демократичного устрою людських спільнот, партократичні
перетягування і пересмикування очевидних істин та багато чого іншого – все то є
засоби зробити так, щоб законодавство цілком, або хоч час від часу, не
спрацьовувало, щоб законодавство вироджувалось у засоби, що провокують
конфліктні ситуації в суспільстві, аби паралізувати народний побут, збаламутити
суспільне середовище і погріти руки на людських негараздах.
Те, що витворювали з
конституційним устроєм його «деміурги і гаранти» наприкінці 2004 і в 2010 –
2011 роках – згадувати соромно! То вже й справді ганьба доконана! Мені
боляче, боляче українському народові, а
тому, нема потреби тут все те описувати, нехай буде воно на совісті всіх тих,
хто це робив і був байдужим до тієї ганьби.
«Найвидатнішою особливістю чинної конституції є те, що її ніхто ніколи
не виконував». Це вирок, і, можливо, єдине публічне висловлювання Л. Кравчука,
яке прозвучало від щирого серця.
Все, що робиться іменем цієї
конституції їй же суперечить! Про це свідчить вся практика функціонування всіх
інституцій чинного в Україні окупаціїного громадсько-політичного устрою у
статусі мафіозного режиму, що утверджує необмежену безвідповідальність «узкого круга ограниченных людей».
І все-таки віримо. Є в аргументації канонічних вірувань такий
аргумент: «Вірую, бо абсурдно!»
Віримо в те, що рано чи пізно,
таки виросте у нашої кози пишний хвіст. Куцохвоста коза – то є образ
політичного устрою, котрий все ще багато-хто намагається витворити для
українського народу, устрою чужого і народові незрозумілого. Прозріє
український народ, осягне його багатотисячолітня пам’ять власні першовитоки,
вдосконалить народ власний розум і
зміцнить своє сумління, коза відростить ппишного хвоста, і разом з тим,
перестане бути козою, а ми - «козлами». Віримо
!
Майбутнє не за
неокапеесесівським блудом, окупаційним устроєм і правлінням, а за
Громадянським суспільством Суверенної
Української Соборної Держави – спадкоємиці одвічного традиціоналізму нашого
одвічного національного звичаю великого і самодостатнього українського народу,
що веде свій родовід від оріянського
енеолітичного зрушення.
14.
06. 2011(7519) року.
Б. Фастівець
За матеріалами для прямого ефіру на
Тернопільському обласному державному телебаченні.
Проголошення державної
незалежності України у 1991 році радше є благовістом аніж концептуальною
практикою національного відродження.
20 наступних років до цього майже
нічого не додали. Ми ще й тепер схожі на няньку Володимира Дубровського з
відомої повісті Олександра Пушкіна, що у розпачі припадала до ніг свого
господаря і благала не відпускати її на волю, коли той надумав дати вольну своїм
кріпакам.
Але благовіст несе в собі
потужну енергетику передчуття...
Передчуття чого? Передчуття того, що і в нашої кози колись відросте
пишний хвіст. І саме тому мусимо цю дату нашого благовісту відзначати належним
чином !
Хвіст у нашої кози короткий
тому, що штучно вкорочено нашу пам’ять. Але найгірше те, що пам’ять нашу не тільки вкорочено, але й відрізано від
питомих аутентичних першовитоків. Ми у розпачі хапаємось за чужинецькі хвости
міжнародних корпоратизованих потвор у стремлінні творити власне національновизвольне
відродження, забувши про нашу питому самодостатність, оперту на непорушну
твердь енеолітичного зрушення народногосподарської екосистемної етнокультури
наших прапредків, що породила весь розмаїтий світ сучасної земної цівілізації.
Ми загубили з пам’яті
усвідомлення того, що інформаційні, космічні і лазерні технології сучасного
світу стартують і тепер з глинобитних підвалин Мізина, Трипілля і гротів Кам’яної
Могили. Наш національний родовід тягнеться не від літописних авантюристів-заброд, що витворювали загарбницькі типи державності на підбитих
ними під себе суверенних територіях вольних народів, а від оспіваної козацьким
сином Григорієм Сковородою сродної праці наших прапредків оріян, котрі заклали
основи родоладу і якісної структуризації людських спільнот, тобто, того, що ми
звемо тепер ідеологією громадянського суспільства. Нам не 20 і не 100, не 200,
не 300 і не 500 чи 1000 років. Нашому етногенезу багато десятків тисяч років, і
наш обов’язок реально, принципово і змістовно опанувати цей багатотисячолітній
історично-праісторичний досвід нашого великого народу, бо саме цей досвід, саме
ця потужна народногосподарська екосистемна етнокультура є нашим кревним
надбанням. Ось тоді, востребувані нашим сьогоденням деградовані голови
колгоспів, красні директори, партократійно-комсомольські функціонери, або
просто капеесесівські блатняки вже не будуть нарікати: «Скажіть мені що треба будувати !?» Та й не
будуть потрібні нам несамодостатні поводирі, здатні, хіба-що «проводить
мєропріятія на «красивой Украинє»...
Отже:
Прийшов наш благовіст!
Такого шансу більш не буде. Зроду!
Який красивий ти на повен зріст,
Мій зболений, принижений народе!
Вірша цього складав
не я, а Віктор Женченко. Є такий поет !
10. 06. 2011(7519) року.
Для конференції слобожанського дискусійного клубу до черговоих роковин
проголошення державної незалежності України
«Незалежність – значення і відзначення»,
замовила Вікторія Склярова.
Коментар:
Образ куцохвостої кози –
це образ тієї України, яку марно
намагаються витворити, не так для українського народу, як для самих себе,
неокапеесесівські окупанти нашої рідної землі при пасивній підтримці
маргінальних декласованих верств сучасного українського суспільства. По суті і
за великим рахунком, такими ж куцохвостими козами на ділі виявились всі спроби
відродити Українську Державу на пртязі ХХ століття, бо причина того у всіх
одна: неадекватність світосприйняття, світорозуміння і світотворення
самопроголошених «творців-чудотворців» української державності, невідповідність
запозичених рецептів державотворення національній природі нашого великого і
самодостатнього народу. При всій квазіполітичній чванькуватості і зарозумілості
творців куцохвостої кози заслуговує на увагу таке щире зізнання одного з них –
Володимира Винниченка: «Народ нас не
обирав, ми самі йому себе нав’язали...». Керманичі проголошеної у 1991 році незалежності могли б теж покаятись у такій гріховності,
але їхні «приблатньонні понятія» про мужність і честь, а ще відсутність очевидної для всіх ганебної поразки
у їхніх злочинних діяннях, їм цього не
дозволяють зробити.
Суть неадекватності мислення
творців куцохвостої кози полягає у
наївних запозиченнях ідеології
авторитаризму, демократичного, соціалдемократичного і комуністичного блуду
корпоратизованих міжнародних покручів як
ідеологічних засад національного державотворення, у хамському ігноруванні традиціоналістичної тяглості
історичної, праісторичної і генетичної пам’яті народу, втраті твердої опори масової народної свідомості на її питомі
першовитоки.
Опора національної пам’яті і
національновизвольної свідомості ніколи не зможе бути відтворена шляхом
політичного, ідеологічного чи будь-якого іншого компромісу між окупантами і
поневоленими аборигенами, бо вона пульсує в живих тканинах і в героїчній сув’язі
поколінь народу, а ті живі пульсації постійно індукуються при відтворенні живих
клітин народного організму генетичним кодом нації. Тому реліктово обумовлена
сув’язь поколінь
народу оперта на власні генетичні першовитоки може бути лише природним способом
відроджена у відповідності з відомим твердженням Миколи Костомарова про вияви
правдивої любові історика до своєї Вітчизни, тобто, у суворій повазі до Правди.
Дурними і наївними, як висловлювався колись Микола Міхновський, виглядають
теперішні спроби писати узгоджені з колишніми окупантами тексти підручників
історії нашого великого і самодостатнього народу, бо коріння тієї історії сягає
у праісторичну твердь енеолітичного
оріянського зрушення (мідного віку, ім’я «Еней» означає «мідний»). То були часи
одомашнення тварин, котре зумовило зародження плужних землеробських технологій
на енргетиці свійської худоби, що не зазнали принципових змін ще й тепер, у
наші дні, коли домінують індустріальні, інформаційні, космічні і лазерні
технології. Опора на ці епохальні енеолітичні зрушення в етнокультурі наших
прапредків дала поштовх ремеслам і наступним народногосподарським технологіям,
зародженню людських спільнот індоарійської екосистемної етнокультури, що
виявилась у феноменах оспіваної генієм Григорія Сковороди сродної праці і
культури родоладу, котрі витворили науково-технічний прогрес і якісно
структуроване громадянське суспільство, наслідком якого стало розмаїття
індоєвропейських мов, культур і оріянської духовності цивілізованих націй.
Жоден у світі народ не має
подібного історично-праісторичного досвіду і такого доленосного етногенезу.
Першовитоковим джерелом тієї Правди, що творила нашу одвічну етнокультуру є наш
прадавній звичай, і аж ніяк, не писані на замовлення узурпаторів нашого суверенітету, міжнародних
покручів, заброд і заволок хроніки і літописи насильницьких завоювань,
загарбань і інтернаціонального гноблення суверенних націй. Наші пращури
експлуатували в системі своєї господарської етнокультури енергетику одомашнених
тварин, корпоратизовані міжнародні покручі - заексплуатували визиск людської сродної праці, тобто, насильством
встановили світовий рабовласницький лад, котрий трансформував індоарійську етнокультуру у рабовласницьку
цивілізацію. Трисуття Прави, Яви і Нави замінила рабовласницька
юстиція, тобто, прмусове насадження «справедливості» у відповідності з «блатними понятіями»
узурпатора-рабовласника. Не на голому місці виник «привид комунізму». Ось чому
національний герб проголошеної «незалежною» України все ще немає коректного
тлумачення з боку творців куцохвостої кози, а національний прапор майорить у порожнечі капеесесівського словоблудія «догори
ногами».
12. 06.
2011(7519) року.
Б.Фастівець
Немає коментарів:
Дописати коментар