Ось ці відзнаки, які я вам тут
демонструю... Я їх ношу на собі не тому, що мені подобається бути
розцяцькованим. Я ношу їх тому, що їх вручала мені Соборна Україна. Частину
відзнак мені вручали в Харкові, частину в Луганську, а ще одну частину – в
Тернополі. Я ношу їх на собі по всій Україні, бо ті , хто вручав мені їх як
нагороди просили мене це робити. Робити так, аби демонструвати українським
людям відзнаки слави донбасівського отамана Кіндрата Булавіна, слави
Слобідських козацьких полків, славу подільських, волинських і галицьких
повстанців, славу Холодноярських отаманів 17 – 20-х років, що поки були живі,
боронили наші села від більшовицьких окупантів до тих пір, поки їх засобами
підлої зради, не вибили і не виморили голодом та репресіями. Осбливо зворушила
мене ось ця відзнака – «300 річчя Булавінського повстання». Нею нагородили мене в Луганську і просили
завжди носити її на собі, аби повсякчас нагадувати людям про те, що
донбасівський отаман Кіндрат Панасович Булавін разом з Іваном Степановичем
Мазепою повстали проти тиранії біснуватого Петра і діяли заодно в ім’я Соборної
України.
Українська соборність є
дивовижно сталою величиною. Такою вона була в часи князівських усобиць, котрі,
зруйнувавши наїздницьку династичну потвору Рюриковичів не спромоглися зруйнувати
українську соборність. Що то були за усобиці – то окреме питання, і воно буде
обов’язково з’ясоване українською історичною
наукою.
Українська соборність заявила
про свою потужність у Козацькі часи. Неоціниму службу соборності України несли
тоді кобзарі. Польський король Ян Казимір говорив Яремі Вишневецькому: «Я наказую тобі, княже, знищити Хмельницького».
-
Я виконаю
наказ вашмосці, якщо Ви перед тим знищите кобзарів, - відповідав князь Ярема.
Українська соборність впевнено виявилась і в часи національновизвольних
змагань УНР актом тієї Великої Злуки
90-у річницю якої ми тепер відзначаємо. Я пишаюсь тим, що цей акт було
парафовано у Фастові, звідки походить мій козацький рід... Це потім були
урочистості на Софійському майдані у Києві.
Непорушну у віках соборність
українського народу ми спостерігаємо і зараз.
Але «не все так добре у Данському королівстві... В сучасному українському суспільстві, на жаль
роблять свою брудну справу досить потужні деструктивні чинники, що намагаються
зруйнувати українську соборність.
Першим таким чинником є якісна
неструктурованість українського суспільства. У нашому суспільстві немає
громадянських станів. Це те, що мовою окупанта звалось «сословіями», а нашою
прадавньою мовою, ближчою у часі до санскриту – варнами. Соціальні стани в
Україні вкрай винищив більшовицько-капеесесівський окупаційний режим. У
нормальному суспільстві соціальні стани продукують для громадських потреб
«людей честі». Якісна структуризація нашого сучасного суспільства спрощена до
краю: маємо лише паханів і електорат. Така структура вважаєтьс достатньою для
безвекторної демократії і зумовлює ту ситуацію, в якій неможливо створити, так
званий, «середній клас», бо паханам він не потрібний, це означало б крах
їхнього панування, а електорат взагалі нічого не здатний витворювати, він лише
голосує, не переймаючись за що саме. Коли такий електорат возив свої злидні
«кравчучкою» і «балдєл блінкучмократією», то
здивовано сам себе запитував: «Ну
што за страна? Презідєнтом поставіть некого!» А я запитував тих, хто так
висловлювався: «Покажіть мені ту родину,
котра ставила б собі за мету виростити і виховати для України гідного
Президента! Ніхто мені не сказав, що знає в Україні таку родину. І все ж така
родина знайшлась. А пахани – тут як тут ! Швиденько підсипали отруту...
Та й ми всі, як виявилось, не
навчилися ще належним чином шанувати гідну людину.Для нас більш зручним є таких
людей затюкувати. Такий собі плебейський канібалізм замість відчуття лицарської
соборності....
Другий деструктивний чинник,
що руйнує соборність української громади – це неструктурованість громадянської
взаємодії всіх поколінь українського
народу. Це тільки Тарас Шевченко як у воду дививсь, заповідаючи для нас «І
мертвим і живим і ненародженим...» своє дружнє послання, аби нагадати нащадкам
про те, що народ – це далеко не
випадкове зібрання людей на певній території. Народ – це громадянська
співпраця, взаємодія поколінь, закодована у сув’язі всіх без будь-яких винятків
поколінь - і мертвих і живих і ненароджених. Той код неодмінно треба не тільки
знати, а й відчувати щомиті всіма фібрами свого єства. Всім і кожному, хто
належить до суспільної національної громади!
Що таке герой? Герой – це не дядько в орденах. Герой – це
дух, що символізує зв’язки і співпрацю, громадянську взаємодію всіх поколінь
народу з його уславленими предками. Всіх часів неодмінно! Не треба робити вигляд, що до другої світової
війни у нас нічого не було....
Франція ніколи б не мала
славного Президента Шарля де Голля, якби той де Голль не прокидався щоранку
свідомий того, що він є живим втіленням 27 поколінь галльського лицарства, і
саме тому його двометрова постать і завидних розмірів горбатий ніс не крутились
флюгером по вітру, а завжди непомильно вказували вектор, куди саме зобов’язана рухатись французька
національна демократія. Тому французький національний рух голлістів був векторним
рухом, що гідно відродив Францію... Наші «рухи» виявились напівблатними, тобто,
соціал-демократичними, або соціал-ліберальними, безвекторними,
запартизованими...
Ще один руйнівний для
української соборності чинник. В сучасному українському громадськополітичному
бомонді маємо досить значну частину діячів,краще сказати, навіть не
промосковської, проросійської, чи прокомуністичної орієнтації. Це діячі, такої
собі, блатної і напівблатної орієнтації, яку ми чомусь звикли називати
промосковською, або проросійською. Мабуть тому, що така ж орієнтація є
домінуючою і в сучасній Росії. Така орієнтація маскує себе фанатичною
запартизованістю. Кількість лише юридично зареєстрованих партій скоро сягатиме кількох сотень. Але все це
робиться аби замаскувати перед електоратом один на всіх елементарний блатняк і
напівблатняк під розмаїтими і мало кому зрозумілими назвамими партій. І це теж
не випадково. Кажуть, що народ має таку владу, якої він заслуговує. На жаль,
блатна орієнтація є надто поширеною у всіх верствах сучасного українського
суспільства. І домінує вона як досить потужний пержиток соціалізму, комунізму, та ще здичавілого у лоні
капеесесівського «беспирдєлу» капіталізму як він прижився у нашому сумлінні .
Колись у моді був в системі капеесесівської пропаганди такий вислів: «пережитки
капіталізму у свідомості людей». І якщо диким є посткомуністичний безвекторний,
тобто позбавлений національного змісту капіталізм, то соціалізм і комунізм є
дикунством за своєю власною питомію орієнтацією. Блатна орієнтація є суттю
комуністичної доктрини, недарма знаючі люди кажуть, що маніфест «Коза ностра» і
комуністичний маніфест нафаршировані
ідентичним словоблуддям про
вселюдське щастя і справедливість
політичного устрою, що покликаний грабувати одних і справедливо
перерзподіляти награбоване між грабіжниками та їх пособниками. Недарма відомий німецького
походження автор найславнішого тлумачного словника російської мови дав
комунізмові таке кумедне тлумачення: «политическое учение
об общности имуществ, равенстве состояний и правах
каждого на чужую собственность».
Колись у Отто Бісмарка запитали, чому він має таку неприязнь до
комунізму. Мудрий канцлер відповів: «Я не проти комунізму, але якщо його і
справді треба втілювати у життя народу, то слід вибрати народ, якого не жалко».
Десь у такому ключі мислив і знаменитий канцлер післягітлерівської Німеччини Конрад Аденауер. Ось чому цих двох
людей або паплюжили, або замовчували комуністичні ідеологи нарівні з нашими Міхновським, Донцовим, Петлюрою, Бандерою і
тисячами інших наших героїв, яких тільки вони могли замовчувати або паплюжити.
Але що треба робити аби звести до
мінімуму, або і зовсім позбавитись дії перерахованих чинників, що є руйнівними
для української соборності?
Український народ є народом
багатотисячолітньої етнокультури. Саме геній наших кревних прапредків породив і
виплекав витоки всього найдосконалішого, що маємо зараз у сучасній світовій
цивілізації. Це загальновідомий у світовій науці і культурі історичний факт, а
не хуторянські домисли українських націоналістів. Український народ має таку
інікальну глибинну аутентичну культуру, якої не має жоден інший народ світу, і
вдячна світова спільнота теж визнає цей замовчуваний корпоратизованими
міжнародними покручами факт. Не визнають його лише ті, хто норовить
прихватизувати ту культуру і
перелицювати для своїх злочинних потреб, вибірково, позбавивши її
іманентного змісту, записати на свій рахунок, ліквідувавши все, що не
вписується в контексти їхніх лихих замислів. Засоби масової інформації,
особливо ті, що володіють найсучаснішими технологіями могли б добре прислужитись
українській соборності. Найперше – це телебачення, котре зараз майже
стовідсотково працює проти української соборності на службі тих деструктивних
чинників, котрі я вище перерахував і дав їм стислу характеристику. Українська
соборність не залишиться у боргу перед телебаченням, якщо наша потужна
національна культура не буде сходити з його екранів. Йдеться не про, так звану
«україномовну ерзацкультурну продукцію», що є сурогатом, підробкою,
фальсифікатом, плебейською попсою. Мова іде про потужні пласти аутентичного,
справді народного, виробленого могутньою
співпрацею поколінь українського народу, справді шляхетного, щирого, (а
не «елітарного», сфабриковного для відбірного плебейства,) національного мелосу, живопису, графіки,
архітектури, музики поезії. Мова іде про повноту справді досконалих надбань національної етнокультури. Надра її
невичерпні. Особливо скажу тільки про деякі класичні зразки. У свій час люди могли чути і
бачити як співали Михайло Гришко і Борис Гмиря. Російські слухачі, звертаючись до тодішнього
українського бомонду, говорили: Ви там в Україні сперечаєтесь де ваша
національна ідея – є вона у вас чи нема. Вслухайтесь як співають Гмиря або Гришко і ви дуже швидко зрозумієте де ваша
національна ідея, бо мистецтво цих двох то пульсуючий генетичний код вашої
нації. Уфондах Українського радіо,
фондах кінофотодокументів є немало тепер уже документальних аудіо і
відеозаписів. Вони мусять працювати на українську соборність! Мова іде про далеко не лише художню культуру
і мистецтво. Культура народу закодована у всьому способі його життя. Культура,
або етнокультура є система плекання досконалого, вона закодована у всіх плодах
громадянської співпраці поколінь етнонаціональної спільноти. Що відомо
сучасному українському суспільству про життя і діяльність родини
Яхненків-Симиренків, Харитоненків, Терещенків, Грищенків та інших
науковців-господарників? Чи знає сучасне
українське суспільство про Євгена Чикаленка, Федора Щербину ? Але ж саме їхні
наукові праці і виробнича спадщина покладена в основу сучасного світового
аграрнопромислового виробництва. Візьміть, хоча б і деяких знаменитих колись
голів колгоспів. Не всі вони були запроданцями рідного народу. Кажуть Ф.І.
Дубковецький, що родом був із сільських господарів, коли побачив, що колгоспне лихоліття
стало невідворотнім, зібрав своїх односельців і сказав: Хлопці ! Від колгоспу
нам не відкрутитись, то я і пропоную самим зробити власний колгосп, такий, який влаштовуватиме нас, бо прийдуть до нас в
село чужі люди і зроблять такий колгосп, який буде влаштовувати їх. Справа була
нелегка і ризикована, але хлопці зуміли її у межах можливого здійснити і
захистити своїх односельців від більшовицько-капеесесівського «беспирдєлу». І
це теж надбання нашої невмирущої етнокультури...
Хто в нашому сучасному
суспільстві знає, що запорожці не тільки славно воювали, писали дотепні листи
султанам і королям, уміли культурно відпочити, а не дудлили безмірно і
безпросипно горілку, так, як це робить зараз сплебеїзований електорат. До речі,
козацька горілка не була тим сучасним, не менш, як 40-градусним токсичним
пійлом, виготовленим за менделєєвськими рецептами, а культурним
харчовим-таки напоєм природного бродіння, що містив не більше 20 відсотків
алкоголю. І тютюни козацькі – то були
гомеопатичні суміші цілющих трав з вмістом тютюну не більше 10 відсотків.
Сучасні гомеопати високо цінують цілющі властивості козацьких тютюнів. Але запорожці у своїх угіддях і зимівниках
займалися зразковим агропромисловим виробництвом якого тодішня Європа ще не знала, а тому, коли перед Європою
постала потреба досконалого розвитку
капіталістичного виробництва, то козацький досвід став у Європі
предметом фундаментальних наукових досліджень, бо за висловом одного із
знаменитих британських економістів, Арнольда Тойнбі, той господарський досвід
належить радше майбутньому, аніж минулому. (Британських учених з таким іменем
було два: один – відомий теоретик
історичної науки і філософ, інший – економіст.)
Таким чином Європа повернула минулий досвід запорожців у власне майбутнє
і таким чином вийшла в авангрд світового економічного розвитку. І це все наша націонална етнокультура. І не
ми перші, і не ми останні. Всі без виключення сучасні світові нації зробили
потужні зрушення у майбутнє, віднайшовши
власні етнокультурні першовитоки, і зробивши їх точками опори для старту у прийдешні віки.
Але хто повинен донести цю
всепроникаючу і глибоко національну культуру українського народу до сучасного
українського суспільства, ще соборного у своїй основі, не зважаючи на весь
паразитичний спосіб життя спадкоємців колишніх колонізаторів нашої землі. Саме
культурологічні фактори, освоївши національний інформаційний простір змінять
сучасне значно деградоване українське суспільство на краще і стануть запорукою
зміцнення його невмирущої соборності, при умові, якщо розмаїття нашої
етнокультури опанують наші сучасні ЗМІ, особливо високотехнологічні, і донесуть
його до українських душ.
Годі журналістській братії
випасатись на пожухлих пасовиськах блатної плебейської ерзацкультури, пора заволодіти
тучними випасами наших реліктових етнокультурних заповідників і нагулювати
пишні тілеса, гідні того, аби не ганьбитись перед сучасним світом. Національне
відродження немислиме без звернення до наших питомих першовитоків, що
прослались у часі від пізнього неоліту до наших днів і подають нам руку з
глибини тисячоліть. Вони пропонують нам вічність і незнищенність, що породила і
виплекала нас самих і є запорукою того, що ми є у тій вічності невмирущі і
незборимі, здатні до постійного відродження від питомих коренів. Колись на
початку нинішнього відродження українського козацтва, гетьмана Володимира
Муляву запитали: «Де ж Ваші козаки? Скільки їх у Вас?» Мудрий гетьман відповів
гідно :
«Нас близько п’ятидесяти міліонів. В душі
кожного українця спить козак, і якщо розбудити його в душах наших
співвітчизників, то тоді нас ніхто не обхитрить і ніхто не здолає!» Відроджене
тоді під проводом В.С. Муляви українське козацтво не було ні золотопогонним ні
лапмасним, бо то не є символи лицарської доблесті, а є відзнаками
вірнопідданості государям-імператорам
блазнів з козацького середовища, що дали згоду душити власний народ
царям і паханам на догоду. Золотопогонним і лампасним зробив наше відроджене
козацтво Віктор Янукович, а поширив цю хворобу
Іван Білас., бо бачили вони відроджене козацтво у ролі поліції і
жандармерії. Факти змішувння грішного з праведним і культури з безкультур’ям
мають донести до українсткого суспільства засоби масової комунікації, бо
псевдокультура теж руйнує українську соборність.
20 – 21 січня 2009.
Б. Фастівець
Немає коментарів:
Дописати коментар