Чого
не вистачає українцям аби жили вони гідно? Відповідь лежить на поверхні –
відчуття власної гідності, гідності великого і самодостатнього народу,
сповненого власних, ні в кого не позичених національних доблестей. Нам не
вистачає знання і розуміння власних першовитоків, що спричинює хибне відчуття і
розуміння мети, відсутність того, що
звичайно звуть перспективою. У найбільш
загальному часовому вимірі – це втрата історичної перспективи.
Життя
ж наше багатопроявне і багатовимірне, тому вироджуємось духовно аби злидарювати
матеріально, втрачаємо рівень відчуття гідності десь нижче плінтуса,
плебеїзуємось і деградуємо. Втрачаємо відчуття і розуміння досконалого, тому не
знаємо, що саме нам слід плекати, а що відкинути геть, а через те втрачаємо
культуру, бо культура людська є не чим іншим, як плеканням досконалого у
будь-яких видах, проявах і різновидах діяльності людських спільнот.
Духовність є системою ідеалів досконалого. І якщо ми тверді у певності
того, що культура і справді вичерпує себе плеканням досконалого то вона є не
тільки універсальним інструментом духовності, але й всього буття людських
спільнот на всі часи і для всх країн і народів. Фундаментальним виявом культури
будь-якого народу, тобто, його етнокультури, є рівень виразності феноменів національної
самоідентифікацфїї..
Україна справді благодатна земля. Вона подобається всім: і аборигенам і
окупантам. Окупанти теж люблять Україну. І ця їхня любов теж належить до
рудиментів капеесесівської системи, якій, коли і справді можна вірити на слово
президентові квазінаціональної державності, оголосив у свій час війну президент
Янукович. Вони люблять в Україні окупаційну спадщину, залишену їхніми
попередниками, вони люблять в Україні все, на що вони поклали око і до чого
нестримно тягнуться їхні загребущі руки. Окупаційну спадщину вони трактують як
органічну складову української історії, а
не як чужинське сміття, не як інородне тіло в нашому національному
організмові; в українській історії вони
бачать лише історію поневолення
українського народу і навіть не хочуть бачити потуг нашого народу до
національновизвольного відродження.
Кривда подається як правда, а правда трактується як кривда. Вони
переконують нас у тому, що мораль є категорією історичною, преходящою, такими
собі штучно виготовленими рамками, що накладають на людей умовні тимчасові
обмеження в залежності від кон’юнктурних обставин, зумовлених політичною
доцільністю з точки зору інтересів окупаційної орди як вони означені в «блатних
понятіях». Вони не знають іншого типу державності і влади крім насильницької...
Жодні
реформи, побудовані на запозичених духовних цінностях не допоможуть нам «встати
з колін» і якісно змінити на краще наш теперішній побут і нашу історичну
перспективу. Це може зробити лише національновизвольне відродження першовитокового самобутнього світобачення, світосприйняття,
світорозуміння і світотворення. Саме воно є запорукою і головним родовим і
етнокультурним чинником порятунку народу від всеохоплюючої кризи, занепаду і
загибелі, але для реалізації цього історичного шансу необхідно відродити ПИТОМУ,
тобто, національну духовну верству. Як
це можна зробити?
Це
можна зробити лише всебічною підтримкою мудрих і морально досконалих людей у їх
прагненнях служити рідному народові, захистом таких людей від винищення
окупантами, плеканням провідної верстви національновизвольного відродження всім
миром.
Першовитоки православновідичної мудрості наших предків – праукраїнців є
тепер винятково актуальними, бо донесли вони до нас разом з філософією
козацького сина Григорія Сковороди, реліктами культури родоладу і духом козацького
онука і правнука, хоч і кріпацького сина, Тараса Шевченка, нашу правічну
концепцію сродної праці, і варново-родоплемінної культури, здатної реанімувати у сучасному, деградованому тривалим
поневоленням, українському суспільстві енергетику творення питомих підвалин
традиціоналістичного, справді національного громадянського суспільства,
зберегти і оновити закладену праукраїнцями базову орійську
екосистемногосподарську етнокультуру
людства, зупинити експансію глобалізованої і корпоратизованої
ресурсозатратної системи фінансовоекономічного (хрематичного) визиску націй
і спустошення земних ресурсів, що
загрожує загибеллю земній біоекосистемі.
Заради
пояснення терміну, взятого в дужки, нагадую, що дуже шанований геній античної
науки Арістотель чітко розрізняв економіку і хрематику, тобто, господарську
діяльність заради задоволення потреб суспільства з відновленням і збереженням
екосистемних ресурсів, котру він називав економікою, і систему фінансовоекономічного
визиску націй з її байдужістю до ресурсозбереження і відновлення екосистемних
ресурсів та історичних перспектив людства з експлуатацією того людства заради безмірного збагачення панівної ординсько-охлократичної
верстви з одночасною масованою плебеїзацією людських спільнот і деградацією
земної екосистеми.. Ось таку квазігосподарську систему фінансовоекономічного
здирства Арістотель, на відміну від економіки, називав хрематикою.
Саме територія Північного Надчорномор’я стала
батьківщиною людської спільноти, що реально витворила принципово нову
екосистемну етногосподарську культуру, оперту на одомашнене тваринництво, і
цією потугою замінила мотижне землеробство плужним, що дало могутній поштовх
розвитку ремесел і народногосподарських технологій, що лягли в основу
збереженої дотепер, а тому, сучасної світової етнокультури, котра з часів
утвердження рабовласницького ладу як панівної насильницької державності і
рецепції рабовласницького римського права стала називатись цивілізацією. Поняття
«цивілізація» не тотожне пояттю «культура»;
Цивілізація – це спосіб житя
людських спільнот, що керується рабовласницьким римським цивільним
правом, тобто, деградує в умовах насильницьких типів державності і майнових
взаємин. Цивілізації, що базувались на мотижному землеробстві швидко вичерпали
свій історичний ресурс і загинули під тиском насильницького державного устрою,
бо не змогли розвинути настільки продуктивного виробництва, яке забезпечило б
надлишок матеріальних засобів для утримання окупаційних структур загарбницького
політичного режиму. Екосистемногосподарська етнокультура, заснована нашими
пращурами тримається дотепер, хоч і потерпає від ординського хамства в тенетах
насильницького світового політичного безладдя, та все ж забезпечує певний надлишок
матеріальних засобів для
науковотехнічного прогресу. Саме праукраїнська людська спільнота стала
засновницею оріянської духовної
культури, розвинула розмаїту родину індоєвропейських мов і культур. Ось чому ми
говоримо, що сучасні інформаціїні, космічні і лазерні технології стартують і
тепер з глинобитних підвалин Мізина, Трипілля і гротів Кам’яної Могили. Наші
пращури започаткували цей прогрес, наше покликання – врятувати його від цивілізованого насильства, що паразитує на
здобутках вікової екосистемногосподарської етнокультури і на самому тому
прогресові. Це необхідно зробити як заради власного порятунку, так ізаради
порятунку світової спільноти вітчизн, що потерпає від глобалізованого примусу і
є альтернативою глобалістичним амбіціям корпоратизованих міжнародних покручів.
Наша зброя не є засобом винищення людства смертоносними технічними засобами
ведення загарбницьких війн. Наша зброя така ж, яка була і в наших великих
прапредків - потужна культуротворча експансія
у світовий простір. Всесвітньоісторичний прогрес людства зобов’язаний своїми успіхами саме
екосистемногосподарській етнокультурі, витвореній нашими прапредками, а не рабовласницькій
цивілізації. Бо ніщо інше як цивілізація, тобто, кероване рецепціями римського
права насильство глобалізованого політичного устрою, стимулює ті негативи, які
ми помилково приписуємо науково-технічного прогресу: гонка озброєнь, загарбницькі війни, спустошення
природних ресурсів, екологічні дисбаланси довкілля, потужні кризові стани
земної екосистеми і біосфери, деградація людських спільнот, ерзацкультурні
явища, криза духовності і моралі та їм подібні феномени, що так тривожать
світову громадськість.
То що ж нам рбити?! Колись писав нам Іван Франко, що мусимо мати
свій власний розум, твердий як той кулак, що його кладе собі під голову
український мужик коли лягає спати. Є такий автор – Святозар Подільський. Він
пише: «Величезна мудрість і майстерність полягає не в тому, щоб стати кращими
за всіх, а в тому, щоб вибудувати адекватний стиль життя суспільства («правила
гри», якщо комусь так подобається) таким чином, щоб ті «правила стимулювали найкращу реалізацію талантів як
окремих людей, так і націй та народів в цілому. Українці ніколи не зможуть
красти і жебракувати краще за циган, торгувати краще за арабів і гендлювати
грошима краще за євреїв. Хибність сучасного українського суспільства в тому, що
воно намагається грати за чужими правилами». Хрематичний економічний устрій,
спекуляції на курсах валют і таке інше... Українські патріотичні сили замість
відродження аутентичного громадянського суспільства вибудовують мережі на
взірець окупаційно-партократичних виборчих штабів і хочуть «виграти» історичні
перспективи свого народу, граючи за правилами «блатних понятій», забуваючи, що
у таких ситуаціях завжди виграють шулери і шахраї. Виграти у окупаційної
макросистеми за правилами демократичних виборів неможливо. Адже ці правила
формуються, вибачте, демократичною макросистемою, що є витвором
корпоратизованих міжнародних авантюристів-покручів, виходячи з інтересів її
ситемотворчої потуги, і змінюються згідно з її нагальними потребами (підвищення
чи пониження «прохідного бар’єру», мажоритарна, пропорційна чи ще якась інша
виборча технологія; монопартійність,
двопартійність, багатопартійність; порядок висування кандидатур, формування
виборчих комісій, системи контролю за їх діяльністю і таке інше... ) Ще смішнішим є те, що макросистема є
суддею ігрищ «у вибори», вона визначає
терміни виборчих кампаній, рахує голоси, оприлюднює результати, затверджує їх
визнанням міжнародних інституцій. Макросистемі служать засоби масової
інформації і соціальні служби. Для того, щоб патріотичні сили не шукали дієвих
шляхів виходу з кризового становища, макросистема іноді дає можливість
«виграти» якісь незначні фрагменти місцевих виборів, творячи ілюзію, що ось-ось
буде всеохоплююча перемога. Аналогічно «однорукий бандит» виборчого ігрища
іноді підкидує наївним гравцям незначну перемогу, вводячи його в непомірний
азарт і бажання все ж таки зірвати «джек пот»... Чим це закінчується, відомо
всім: гравець залишається голим і босим, а власник грального автомата потирає
руками туго набитий гаманець. Сам гравець не помічає як минає час і тікають
гроші...
Такі реалії і підсумки двох
десятирічь колаборантсько-окупаційних ігрищ в демократію...
Місія України є іншою – вона полягає в тому, щоб стати духовним і культуротворчим провідником людства спираючись на власні
першовитоки, першовитоки оріянської екосистемногосподарської етнокультури, вона
є вістрям національновизвольного відродження і самооновлення
громадськополітичного ладу на Землі на противагу рабовласницьким квазіцінностям
корпоратизованих міжнародних покручів і всепоглинаючій глобалізації та виснаженню земних
екосистемних ресурсів. Кожен народ має право проживати на своїх Богом даних
теренах і займати гідне місце в органічній структурі людства і земного
довкілля, плекати його згідно зі своїми духовними, інтелектуальними та
фізичними задатками. Ми за світову спільноту самодостатніх і суверенних вітчизн і, якщо виникне така необхідність, будемо
захищати її всіма земними і небесними
засобами, в тому числі і, в межах доцільного, - технічними, створеними
цивілізацією за рахунок паразитизму на науково-технічному прогресові і
екосистемногосподарській етнокультурі
людства. Мудрість наших пращурів, нам
заповідана, вчить нас відповідати добром на добро, а на зло –
справедливістю. Ми не сміємо стати жертвою власної деградації і виродження.
Мусимо самовідродитись заради національного самовизволення. Замість
взаємопоборювання і взаємопаразитування, нав’язаного нам ментальністю
окупантів, мусимо вибудувати традиціоналістичну аутентичну макросистему
взаємодії і взаємопідтримки супроти квазідуховності, квазівірувань,
єдинопослушанія і ерзацкультури корпоратизованих міжнародних покручів. Мусимо
стати твердинею духу аби утвердити наш національний родолад на рідній землі.
Найбільша війна іде не за ринки збуту, а за мізки людей. Політична боротьба засобами партократичного
демократизму і раціоналістичної політології, хоч і є, до певної міри, на
сьогодні ще актуальною, але постійно втрачає свою дієвість. Вона все більше
втрачає свою потугу як компонента героїчного чину заради утвердження національновизвольних
пріоритетів. Суспільство все менше цікавить космополітизм партократичних гасел
і програм. Суспільство поринуло у пошуки духовної опори на аутентичні
першовитоки, опори на самого себе, на предковічні заповіді великих пращурів.
Партократична структуризація має сенс лише при умові орієнтації на спільноти,
що є носіями екосистемної етнокультури господарів власної долі у здоровому
довкіллі. Майбутнє людських спільнот належить не рішенням ДЕМОКРАТИЧНОЇ
БІЛЬШОСТІ глобалізованого плебейства, а велінням БІЛЬШОЇ МУДРОСТІ культурно
відроджених націй, котрих Провидіння покликало жити вільно і вічно, нерозділимо
і незмісимо у Світовій Спільноті
Суверенних Вітчизн. Будь-який народ
живе добре, заможно і щасливо у тій мірі, в якій він зберіг аутентичний
традиціоналізм вірувань, світосприйняття, світобачення, світорозуміння і
світотворення, мови, культури і ментальності як спадщину тисячоліть власного
існування у власному Богом дарованому середовищі. Лише такому народові є зрозумілими висліди
масштабної колонізації і поневолення народів корпораціями міжнародних покручів,
що тривала на протязі багатьох десятків тисячоліть існування людства у
планетарних масштабах; і тільки такі народи є здатними зрозуміти наслідки
тої колонізації для власної Вітчизни і
визначитись із шляхами самоідентифікації і самозбереження на майбутні віки і
тисячоліття. Коротко, стисло і зрозуміло
про це можна сказати так: щасливо живе
той народ, який живе власним, а не позиченим у поневолювачів і окупантів
розумом. Отже, вищим покликанням будь-кого,
як і будь-якого народу – є покликання бути самим собою перед Провидінням і Всевишнім Родом.
Як важко підніматися з
колін?!
Ще важче – рабський дух із пам’яті зітерти...
Цей страх, цей блуд і ницість, як собаки злі,
Готові й душу на шматки роздерти.
А треба - встати!
Важко встаємо...
Проклята й підла малодушність – остогидла!
Чого ждемо? Щоб знову нас в ярмо?
Щоб знову нами гейкали як бидлом?!
На ноги! Всі !
Прийшов наш Благовіст!
Такого шансу – більш не буде. Зроду!
Який красивий ти на повен зріст,
Мій зболений і спідлений,
Принижений і зганьблений народе!
Цей добре відомий вірш мого славного земляка Віктора Женченка, що має
назву «Химерна доля» подаю тут так, як я його прочитав.
Бути в авангарді героїчного, а значить,
цілком неглобалістичного розвитку світових подій покликана Україна. Гуртуймося до рідного коша! Слава
Україні !
20.
08. 2012 року.
Б. Фастівець
Немає коментарів:
Дописати коментар