Що ж, нехай вівці ідуть за
пастухами, а український народ піде дорогою
Віри і Віди через Наву і Яву до Прави. Цей обов’язок покладає на нас трисуття нашого Державного
Герба і нетлінні заповіді наших питомих пращурів Оріян. Герба нашого блатний
і напів-блатний люмпен-бомонд ще не встиг перевернути догори ногами, як
це зроблено з нашим національним прапором. Не з більшістю, а з більшою
мудрістю, не субординуючись під партократів, а координуючись і якісно
структуруючи згідно з концептами сродної праці наше питоме, аутентичне
громадянське суспільство і його кошовий ,
(тобто, народногос-подарський і політикоадміністративний) устрій,
відроджуючи храмово-вічове ладування громад і звичаєві системи копного права,
наш народ піде у Всесвіт екосистемногосподар-ськи самодостатніх Вітчизн з
власною, а не позиченою у окупантів етнокультурою й наці-ональною гідністю, і
аж ніяк не в болото глобалістичного виродження.
Питома родова віра українців не
потребує ніяких навернень. Українці
приходять у світ з вірою у Всевишнього Рода так же, як і з вірою в те, що ми народились від батька і
неньки, якщо ми їх , навіть ніколи не бачили і не чули про них,бо ніхто нас не
зможе пере-конати в тому, що їх у нас взагалі не було. Віра в Бога є вродженим
феноменом, генетично обумовленим. Від неї можна лише відвернути, але не
навернути. Навернути можна лише в чужовір’я. Обрядовість і способи віровизнання Родової Віри
приходять до нас разом з родоладовим вихованням разом з фольклором, казками,
піснями і думами, колядками, щедрівками, веснянками, мавками і русалками,
водяниками, домовиками та іншими духами, що наповнюють все наше довкілля.
Дарма, що штучно привита церковна релігійність намагається виховувати до них
відразу.
Я не можу сказати добре це, чи
погано, але українці є народом, якому притаманна пев-на синкретичність, або
певний паралелізм вірувань. Так було багато століть і, навіть, тися-чоліть.
Ніхто не знає коли так почалося і негоже виявляти до цього агресивнісь. До
релі-гійних віровизнань, що побутували і побутують у нашому народові ми,
зазвичай, дослуха-ємось з пошаною і терпимістю як до звичаїв свого рідного
народу, якщо це не пов’язано із спробами поневолити нас. Але мене особисто, з
дитинства дивувало те, чого це я маю шу-кати своїх святих, спасів і пророків
десь на Близькому чи Далекому Сході, або в Тибеті, чи в Гімалаях, а не у себе
вдома. Дуже шкодував і мав душевний дискомфорт від того,що ні-хто не знає
нічого певного у сфері вірувань. Весь час шукав серйозної релігієзнавчої
літе-ратури, а коли така знаходилась – прилучався до пізнання релігійних і
світоглядних сис-тем і до контактів з автохтонно-рідновірськими громадами, а
тому, дуже швидко зрозумів, що вірування наших прапращурів є першовитоковими.
Все інше – то лише кон’юнктурні переспіви різних окупаційних, або декласованих
верств в розмаїтих людських спільнотах першовитокових вірувань наших далеких
пращурів у Єдиного і Всюдисущого Рода бага-топроявного у безлічі іпостасей і
стихій! Людина, що вільно розвивається і не виховується рабом – завжди виростає
рідновіром у єдиній відично-православній автокефалії. Не підпо-рядковуючись
жодному церковному диктатові, співпорядковуємось у способах віровиз-нання аби
бути у непорушній самодостатній єдності як із самими собою, так і з
Всевишнім Родом.
Особливості релігійного синкретизму і паралелізму
віровизнань не заважають, напри-клад, японцям бути високоорганізованою
культурною нацією, як і нашим православнові-дичним предкам не заважали іти в
авангарді людства на протязі багатьох
тисячоліть.
Навпаки, тоталітаризація
вірувань завжди чинила і буде чинити велику згубу людсь-ким спільнотам. Жодні
священні передання не можуть бути монополізовані!
03.02.2012(7520) року.
Б.
Фастівець.
Химерна доля.
Як важко
підніматися з колін?!
Ще важче –
рабський дух із пам’яті зітерти...
Цей страх, цей блуд і ницість, як собаки злі,
Готові й душу на шматки
роздерти.
А треба - встати!
Важко встаємо...
Проклята й підла малодушність – остогидла!
Чого ждемо? Щоб знову
нас в ярмо?
Щоб знову нами гейкали як бидлом?!
На ноги! Всі !
Прийшов
наш Благовіст!
Такого шансу – більш не буде. Зроду!
Який красивий ти на повен зріст,
Мій зболений і спідлений,
Принижений і зганьблений народе!
Відомий вірш Віктора Женченка як я його прочитав.
Зацвіла в долині
Червона
калина,
Ніби засміялась
Дівчина в долині (Дівчина –дитина),
Любо, любо стало,
Пташечка зраділа
І защебетала.
А вранці в неділю (Почула дівчина
І в
білій свитині)
З біленької хати
Вийшла погуляти
Дівчина в долину (У гай на долину).
І вийшов до неї
З зеленого гаю
Козак молоденький;
Цілує, вітає
За руки хватає (нема)
І йдуть по долині,
Тихою ходою (І йдучи співають).
Як діточок двоє
Під тую калину.
Прийшли посідали
І поцілувались.
Якого ж ми раю
У бога благаєм?
І самі не знаєм! (нема)
Рай у вічі лізе, (Рай у серце
лізе),
А ми
в церкву лізем
Заплющивши очі, -
Такого не хочем.
Сказав би я правду,
Та що з неї буде! (?)
Самому завадить,
А попам і людям
Однаково буде!
[ Перша половина 1849, Косарал]
Так написано рукю Т. Шевченка; (Факсиміле
рукопису «Малої книжки»). В дужках -редакторські правки в друкованому
виданні «Кобзаря» 70-х років.
Будь-який народ живе добре,
заможно і щасливо у тій мірі, в якій він зберіг аутентич-ний традиціоналізм
вірувань, світосприйняття, світобачення, світорозуміння і світотворен-ня як
спадщину тисячоліть власного існування у власному Богом дарованому середовищі.
Лише такому народові є зрозумілими висліди масштабної колонізації і
поневолення наро-дів корпораціями міжнародних покручів, що тривала на протязі
багатьох десятків тисячо-літь існування людства у планетарних масштабах; і
тільки такі народи є здатними зрозумі-ти наслідки тої колонізації для власної Вітчизни і
визначитись із шляхами самоідентифі-кації і самозбереження на майбутні віки і
тисячоліття. Коротко, стисло і зрозуміло
про це можна сказати так: щасливо живе той народ, який живе власним, а не
позиченим у понево-лювачів і окупантів розумом.
Деякі істотні риси сучасного
федерального устрою Швейцарії несуть в собі далекий відгомін реліктової копної
правосвідомості орійських народів і відповідної адміністратив-но- виборчої
системи аутентичної державності ненасильницького типу з кошовим устро-єм.
Богдан Гаврилишин якось сказав про швейцарців, що вони не мають
націоналістичної ідеї, але мають націоналістичну практику. Такою є відмінність модерного партократично-го націоналізму від
націоналізму традиціоналістичного, що покликає до нас з одвічних глибин
відичної мудрості наших пращурів.
Маємо певні відлуння
прадавньої оріянської стихії світотворення і в тих країнах, що зберегли
національний колорит свого сучасного громадськополітичного устрою, як,
нап-риклад, скандинавські країни і деякі національні держави Європи і Азії, а,
можливо, й Пів-нічної Африки. Більшість з них утримують передові позиції у
сучасному світі порівняно з тими країнами, що внаслідок тривалого поневолення корпоратизованими
інтернаціональ-ними покручами зазнали дегенеративних змін свого аутентичного
традиціоналізму.
Березень – квітень 2012 (7520)
року.
Б. Фастівець
Немає коментарів:
Дописати коментар