Дух героїзму

Дух героїзму – це не дух привабливого зразка якому треба неодмінно наслідувати. Дух привабливого зразка  має своїм корінням мавпування, а це зовсім не є корінням людським, не є корінням честі, не є корінням совісті, врешті решт – не є корінням розуму, тобто, виявом свідомості.

       Мавпування – феномен плебейський, а не лицарський, не шляхетний. Це прояв моди, несвідомої тяги до привабливого, якщо не сказати – до звабливого. Звабливе найчастіше буває далеким від розумного, чесного і доброякісного з точки зору совісті. Наша совість проявляється у свідомому порівняльному акті, в ході якого ми зпівставляємо, тобто, порівнюємо власні вчинки з вчинками інших людей, як ближніх, так і віддалених від нас братів і сестер в роді земному. Наслідком такої роботи є певна оцінка тих, або інших вчинків.

       Дух героїзму є духом шляхетності, лицарства, духом традиціоналізму, а не духом моди. Якщо героїзмом рухає мода, ане традиція поколінь, то такий героїзм є на ділі тупим невмотивованим фанатизмом. Такий героїзм нам не потрібний. Він потрібний хіба-що нашим ворогам, котрі завжди зацікавлені в тому, щоб ми гинули смертю хоробрих аби спекатись нас.

       Герой – це не дядько в орденах. Орденами нерідко нагороджують звичайних негідників. А дух фанатизму, в тому числі і релігійного, не потрібний нам тому, що фанати, не зважаючи на всю привабливість їхньої, здавалось би, самопожертви, діючи несвідомо або напівсвідомо роблять з однаковим успіхом безцінні послуги як власному народові, так і його ворогам та звичайним собі негідникам. Але власний народ аж ніяк не є зацікавленим у тому, щоб лише заради найпривабливішого вчинку самопожертви, гинули його найкращі сини і дочки. Таке потрібно, радше, нашим супостатам, або просто негідникам. Наш герой – це той, хто, заткнувши амбразуру дзота, чи дота, фуфайкою зберіг своє життя і життя своїх співвітчизників для наступних подвигів в ім’я рідного народу, а не той, хто  несвідомо вчинив самовбивство, опинившись у безвиході, хоча такий же вчинок, зроблений свідомо є героїчним.  Кажуть, що саме такому героєві, що заткнув амбразуру фуфайкою і залишився живим,забезпечивши успіх наступального бою, Сталін відмовив у званні Героя Радянського Союзу зауваживши, що наші герої закривають амбразури грудьми...

       Але шлях до героїчного вчинку все-таки пролягає у напрямі свідомого самозбереження себе і свого народу від безвиході, а не в пошуках безвихідного становища заради можливості героїчного вчинку. Отже, героїзм полягає у свідомому збереженні самого себе і своїх ближніх і далеких співвітчизників від безвиході заради усвідомлення необхідності відвернути безвихідь ціною самопожертви у разі, коли загроза безвиході стає невідворотньою. Таке є можливим не в містичному духові привабливого зразка, про який я тут згадував. Привабливі вчинки нерідко роблять і суб’єкти блатної орієнтації, а то і вкрай зплебеїзовані особи. Дух героїзму справжнього, героїзму виваженого, свідомого самого себе, має свої корені, виплекані у громадянській взаємодії всіх без винятку поколінь народу  «і мертвих і живих і ненароджених».

      Дух героїзму, тобто, дух  громадянської співдії всіх поколінь нашого народу «мертвих і живих і ненароджених» спонукає нас усвідомлювати себе денно і нощно живим втіленням сув’язі всіх цих поколінь Прави, Яви і Нави (саме цю сув’язь символізує наш державний герб, який ми, чомусь за дурною традицією, що йде від невігластва науковців північного сусіда, ми все ще звемо «тризубом», а не триглавом, трисуттям, чи просто трійцею. Воістину приреченим є той народ, що дивиться на історію очима своїх сусідів.

      Усвідомлення самих себе живим втіленням сув’язі всіх без винятку поколінь нашого народу водночас, тут і зараз постійно спонукає творити фокус (фокальну точку) власної історії, власного історичного бачення самих себе. Ця відична оптика постійної етнорефлексії (свідомого громадянського бачення самих себе в рядах поколінь рідного народу) дає нам можливість, пильно вдивляючись у власне минуле, ефективно спостерігати та добре бачити власне майбутнє, і не лише з точки зору теперішньої, а й формувати традиціоналістичне бачення точки зору будь-якого з минулих поколінь нашого народу і знати справжню ціну подій минулих і теперішніх з точки зору будь-якого ближчого чи віддаленішого майбутнього. Наша свідомість тривимірна у часі згідно з природою генетичного коду націй і влаштована так, що в ній живуть і пульсують одночасно всі покоління, котрі  втілені органічно у будь-кому з нас. Треба лише навчитись шляхом виховання, самовдосконалення і самопізнання пробуджувати її живу пульсуючу енергію в собі заради повновартості  нашого буття у всіх мислимих світах і середовищах. І тоді ми навчимось бачити самх себе теперішніх з точки зору нас же самих з глибини десятків, сотень і тисяч літ і впевнено дивитись соколиним оком на самих себе теперішніх з висоти років, десятків, сотень і тисячоліть нашого з вами власного майбутнього. Таким має бути звичайний стан будь-якої достатньо розвинутої шляхом виховання у родоладовому, варново структурованому  громадянськомусуспільстві, нормально сформованої людської душі.  Саме для цього  громадянському суспільству потрібне власне знання і власне розуміння питомого історичного розвитку задля природного ( а не містифікованого з використанням чужих і ворожих нам світоглядів та ідеологій) формування в наших душах того, що ми зазвичай звемо духом героїзму.  Якщо вкласти у наші душі знання і розуміння історії будь-якого іншого, а не власного народу, то тим самим, буде унеможливлено формування відичної оптики бачення самих себе, бо енергетичні промені громадянської взаємодії поколінь зазнають множинних переломлень, дифракцій і розсіяння, внаслідок чого випромінювання енегій громадянської взаємодії буде безладним і позбавленим фокальних точок історичного і громадянського бачення подій і самих себе в тих подіях. Все буде двоїтись, троїтись , бачення буде хаотичним, нечітким і розмитим, залежним від неадекватних  чужеродних впливів. Залишається лише подумати над тим, кому це вигідно, і кому це життєво небхідно.

       Про імператорів:  Є імператори, що заганяють чужі народи, а подекуди і запроданий свій власний, силоміць на звитягу заради чужих цим народам амбіцій, що маніакально заволоділи свідомістю цих імператорів. Є і такі імператори, котрі заохочують до звитяги власний народ прикладом свого особистого чину. Нерідко такий чин наслідують і інші народи задля власного порятунку. Але чи можна вважати імператорів, названого першим гатунку, за людей героїчного чину?  Радше то є чин гнобителів і узурпаторів, привласнювачів їм неналежного, або щедрих платників з чужого рахунку, міжнародних пройдисвітів. Імператорів того чину,що його названо другим, власне кажучи імператорами не звуть і так їх не величають. Їх звуть і величають, зазвичай, народними або національними героями. Хіба-що інколи імператорським титулом величають національних героїв чужинці. Наприклад, Кромвель називав Богдана Хмельницького козацьким імператором. Але в Україні славного Хмеля так ніхто не називав, бо у нас є звичай мати виборного, згідно з вічовим устроєм, гетьмана і отаманів і аж ніяк не імператорів і не президентів, бо президент лише «сидить попереду», а нам треба, щоб наші отці нації думали головами...

       Про донкіхотство.  Дон Кіхот – образ  мандрівного лицаря. Але лицаря  «печального образу», тобто, печального способу дій, як його оцінив сам автор, автор образу літературного героя-лицаря – Мігель де Сервантес. Кажуть, що до певної міри, цей автор був прототипом героя свого безсмертного роману. Але герой-мрійник – це лише певна претензія, а не доконаний героїзм, не виважений дух героїзму як такий. Лицар-мрійник не знає яким чином можна застосувати, чи втілити в життя виплекані ним  високі помисли в сучасному йому громадському середовищі його рідного народу, і тому може лише закликати співвітчизників до абстрактного наслідування високим помислам, а якщо демонструвати певні вчинки, то у такому-собі гротескному вигляді, як це описано в романі Сервантеса.

    Мрійник-прагматик, по-перше, ефективно демонструє власний чин у тих громадах, де він знаходиться. Відомо, що один з мотивів відправити Павла Чубинського у заслання на Соловки був такий:  «Носит малороссийские одежды». А по-друге, мрійник-прагматик знає і може виразно пояснити іншим, що саме треба робити в реальних обставинах, аби героїчні помисли народу знаходили своє ефективне втілення у сучасному житті заради гідного становища рідного народу тепер, або у ближчому, чи більш віддаленому майбутньому.

       Яскравим прикладом цього може бути сучасний стан мовної і взагалі всіх культурологічних проблем. Багато літераторів-мрійників закликають і, навіть «нагинають» всіх користуватись рідною мовою нашого народу, замість того, щоб писати, наприклад, гарні вірші, поеми, чи прозу тією мовою, яку вони називають солов’їною. Не прокладають реальні шляхі рідній мові і культурі у тих сферах господарського і громадського життя, де вони працюють, а лише вимагають того від інших, самі ж не творять ні гідних наукових праць рідною мовою, не описють нею свої винаходи і не відстоюють на громадському рівні своє право на захист плодів своєї праці. Або якщо і намагаються робити таке, то культура їхнього рідного мовлення і письма така, що робить лише ведмежі послуги рідному народові. На цьому грунті і проростають феномени, так званого, «україномовного» (плебейського) безкультур’я  значних верств наших співвітчизників. З’явилась, так звана, «україномовна пісня» і поезія, «україномовна книга», україноподібна музика і тому подібні з’явища. Подібні прояви маємо у відродженні козацтва, багатьох галузях культури, громадського і господарського життя. Нашому народові не є потрібним україноподібне, нам є потрібним щиро національне. Правило таке: або роби ту велику справу, за яку берешся, - належним чином, досконало    ( це якраз і буде героїчно!), або надміру не кричи про те, чого сам не вмієш робити; прояви, хоча б в такий спосіб, прагматизм, патріотизм  і героїзм.

      Герой-мрійник, герой романтик має шанс стати справжнім, тобто, виваженим, досконалим героєм, якщо він оволодіє чином прагматика в конкретному громадському середовищі, тобто, чином людини, що володіє мистецтвом можливого. Таке  визначення політики колись запропонував  Отто Леопольд фон Бісмарк, героїчний канцлер німецької нації, людина, безсумнівно лицарської вдачі. Саме його героїчний чин є прикладом досконалого володіння мистецтвом можливого в реальних громадськополітичних умовах заради інтересів свого рідного народу.

       Отже, якщо Ви  мандрівний лицар не печального способу дій, а мандрівник-лицар прагматичного складу, і таку оцінку Вам дають ваші співвітчизники, то це Ваш вірний шлях до того, щоб стати володарем свого героїчного духу і героїчного чину. Герой України Степан Андрійович Бандера твердив про єдність Бога, рідної Вітчизни і героїчного чину. Такого ж чину навчав нас більш давній від нас у часі Микола Іванович Міхновський, основоположник модерного українського націоналізму (український Бісмарк, як називали його ті, хто знав його героїчний чин. Онук Степана Андрійовича Бандери, що з волі своїх батьків, успадкував повне їм’я свого знаменитого дідуся, виступаючи недавно на харківському телебаченні, сказав: «Якби не харківський адвокат Микола Міхновський, то не було б і Степана Бандери...»

       Гідні сини інших європейських і не тільки європейських націй : Шарль де Голль, Конрад Аденауер, Карл Маннергейм, Франціско Франко, Пак Чжон Хі, Чан Кай Ші і немало інших, паплюжених капеесесівською пропагандою діячів – наших  сучасників, являють нам образи героїчного націоналістичного духу і героїчного чину. Як бачимо, вони теж були лицарями-донкіхотами, але вже не печального, а чинного, романтично-прагматичного способу дій, з виразним оригінальним, і  глибоко національним обличчям героїчного чину на світовому рівні. Вони неповторні, і водночас спонукають гідних людей повторити їх героїчній чин, аби залишатись неповторними.  Вчимося не паплюжити тих, кого слід належно шанувати !

                                                                                                     31. 01. 2009. 

                                                                                                                        Б Фастівець