четвер, 6 вересня 2012 р.

До витоків української національної ідеї і аутентичної української державності.


На етнічних теренах України аж до нових і новітніх часів зберігались самодостатні прадавнього походження аборигенні (тубільні) реліктові громади слав’яноорійського кореня, що зберігали свій прадавній звичай, елементи колишнього родоладу, традицію брахманського (рахманського), волхвівського концептуалізму, варново-вічового громадського (храмового)  устрою, копної правосвідомості і народовладдя.

      Етнографічні витоки цих громад сягають часів мідного віку (енеоліту), тобто, часів одомашнення тварин, виникнення плужного землеробства, екосистемних концепцій світобачення, світорозуміння і світотворення, ремесел для обробки природних матеріалів, гончарства, виплавки металів і технологічного поступу. Все це створило підвалини концепцій сродної праці і формування прадавніх типів автохтонної (аутентичноїЇ, самодостатньої, (а не завойовницько-загарбницької (рабовласницької), ненасильницької державності. Одним з перших таких типів державності був кошовий державний устрій.
      В часи, так званої, «Руси Київської» такі громади були ще достатньо сильними і самодостатніми аби чинити організований спротив князівсько-дружинницькій експансії, що належала вже до іншого, нового на той час типу державотворення - загарбницької державності, що трималась на насильстві чужеродних військових найманців. Це була вже не рабовласницька державність, що вичерпала на той час свій історичний ресурс, а , так звана, середньовічна ранньофеодальна загарбницька державність, тип, до якого належала і Київська Русь, історія виникнення, існування, обставини християнізації і причини безславної загибелі  якої досить добре відомі. Це була типова історична доля іноземних узурпаторів влади способом династичного поневолення суверенних народів військовою силою, що є характерною ознакою глобалістичної системи феодалізму.
      Так ось ці реліктові слав’яноорійські громади (храми) стали опорними пунктами і дали старт відродженню нашої автохтонної оріянської державності, етнонаціонального звичаю і громадськополітичного устрою у вигляді української козаччини, котра досить доладно реставрувала кошовий устрій дежавного обслуговування в умовах аутентичної ненасильницької державності звичаєвого типу. Православновідична традиція вважає натхненником і ініціатором цього відродження відичного Спаса Мамая , того самого козака-характерника Мамая, образ якого прикрашав донедавна чи не кожну українську оселю. Ось цей легендарний козак-Спас  Мамай і заповідав  українському народові жити у традиціоналістичній суверенній соборній козацькій державі .
       Стартувало це відродження на руїнах безславно загиблої феодально-загарбницької династичної квазідержавності  рюриковичів на українських теренах і проходило воно у постійному протистоянні і протиборстві за національну свободу з експансією сусідніх феодально-загарбницьких держав на бік яких постійно норовила стати певна частина династичних недобитків колишніх київського і галицького престолів та удільних князів збанкрутілої узурпаторської влади. Саме вони продовжували сіяти розбрат серед наших аборигенних слов’яноорійських громад, спираючись на декласоване плебейство (так звану «чернь»), що дісталася нашому суспільству як спадок ще від часів панування світового рабовласницького ладу і була опорою окупаційної великокнязівсько-дружинницької системи узурпації влади. В такий спосіб сформувались у середовищі нашого суспільства пропольськи налаштовані верстви магнатів, шляхти і тієї частини декласованого плебейства, яка їм корилася. Інший людський непотріб, що залишався після рюриківського династичного правління, створив вектор політичної орієнтації, спрямований у бік Оттоманської Порти з її васалами, а певна частина покидьків рюриківської династії на наших теренах уповала на Московське царство, що набирало сил і загарбницької снаги під орудою уцілілих недобитків руриківської династії на теренах колишніх «ростово-суздальських земель», так званої  «Руси Київської».  Якась частина колишніх «руриків», котра натуралізувалась у нашій аборигенній етнічній спільноті слав’яноорійського кореня, наслідуючи приклад Великого князя Святослава Ігоревича (Хороброго), стала на службу козацькому відродженню України та її споконвічної звичаєвої ненасильницької національної державності аби бути з тим народом, що ростив, плекав і кормив українськими хлібами їх княжу і шляхетську гідність.
      От вам витоки «нашої» теперішньої «багатовекторності політичних орієнтацій», розмноженої і підсиленої кількома століттями панування на нашій землі імперських устоїв сусідніх з нами народів. І справа зовсім не в якійсь видуманій продажності «хохлів»,що, ніби-то, закорінена у нас «в крові».  Не питомі українці розсипаються на «вектори продажності», а нащадки і прямі спадкоємці наших колишніх окупантів і поневолювачів, що залишаються жити у нашому середовищі, плекаючи в собі ментальність міжнародного покруча отруюють нашу «кров», щонайменше з часів руриківського панування, через більш пізні загарбницькі лихоліття і дотепер, присобачують нашому  сумлінню ці «вектори» плебейської продажності.
        Але сказане – це  не тільки знання витоків, але й орієнтири того, як знайти нам той «вектор», котрий поверне нам усім відчуття власної людської гідності. Назвемо його умовно «Вектором Святослава», бо саме він вказує нам напрямок, що здатний повернути нам національну гідність, ставши до послуг тому народові, що ростить і утримує нас «хлібом щоденним» і котрий ніколи не зрадить нас, якщо ми натуралізуємось у його одвічно благородному, від природи шляхетному етнокультурногосподарському середовищі, котре він утримує і плекає в собі ще з незапам’ятних часів мідного віку і нашої питомої відично-православної оріянської культури Трипілля, Мізина і Кам’яної Могили. Етнографічними аналогами українських реліктових громад славяноорійського кореня на сучасних російських теренах є громади старовірів. Вони хоч і досить круто «зросійщені» (тобто, змосковщені), але пам’ятають про свої оріянські витоки і спорідненість з козацьким народом України, подекуди зберегли залишки нашого етнічного звичаю і, навіть, мови : переважно в побуті і в звичаєвих піснеспівах. Не виключено, що саме ці громади дадуть старт і стануть колись джерелами справді слав’янського відродження автохтонної російської державності ненасильницького типу після остаточного краху Московської імперії...
      Наш же аутентичний кошовий устрій державного обслуговування можна уявити собі за такою схемою :
1.      Головний кіш (кошем у прасанскритичній традиції називався прадавній тип ненасильницької державності, що окреслювала певну територію з усіма її ресурсами, упорядковану для життя тої, або іншої громади – роду, народу, племені і т. д. Саме цю назву свого державного устрою успадкувала в своїй традиції Запорізька Січ.
2.      З головним кошем координуються паланкові (у стані війни – полкові) коші.
3.      Далі волосні коші і станичні, і вже найменші території мали б кошові залоги.

Стуктуру кошового устрою можна мислити як  співпрацю :
                                                 а) Концептуального правління – Віче,
                                                 б) Кошовий Отаман з адміністрацією.
Віче має у своєму складі  1. Коло зазвичай загальновизнаних мудреців – старійшин, брахманів, волхвів, характерників  і представницький склад на засадах копної правосвідомості громад (храмів).
     Отамни можуть збирати дорадчі  ради утвореної ними виконавчої адміністрації, тобто, штатного обслуговування громадських справ.
      Судочинство : Адміністративні суди отаманських дорадчих рад різних рівнів (перша інстанція).
                                 Вічові суди різних рівнів (апеляційні інстанції).
Структура судів :    Суддя, судова колегія; канцеляристи.

    У стані  війни концептуальні віча  створюють Військову адміністрацію начолі з Гетьманом ; до неї входять полковники, курінні отамани, сотники і старші в залогах.  Вводиться в дію звичаєва мобілізація війська.


     Глобалістські різновиди  підтрмки окупаційно-загарбницького  світового порядку, тобто, керованого на космополітичних засадах безладдя, або мовою «блатних  понятій» - «беспредєл» :
                 
1.      Рабовласницький лад (локальні і світові загарбницькі війни, спровоковані засобами держав насильницького типу). Створення рабовласницьких імперій.
2.      Феодальний лад (перманентні локальні війни, династичні і імперські загарбання з поневоленням аборигенних громад).  Створення феодальних наддержав (імперій).
3.      Капіталізм і колоніальний імперіалізм (Світові завоювання з поневоленням багатьох народів).
4.      Глобалістичний імперіалізм. Творення тоталітарних режимів на загарбаних територіях, неоколоніалізм, економічні, фінансові, інформаційні, технологічні експансії; ідеологічно-інформаційне і ерзацкультурне насильство над суверенними націями і т. п.  Глобалістичні тоталітарні системи в різновидах всеосяжного поневолення людських спільнот : комунізм, нацизм, фашизм, сіонізм, старшобратствующий панславізм і т. п.

   Про вільні спільноти суверенних націй (держав).  Народам жити вільно і вічно, нерозділимо і незмісимо в теренових і світових спільнотах Вітчизн, обслуговуваних державами ненасильницького типу аутентичної природи і національного звичаю на підставах невмирущого традиціоналізму суверенних націй. Аутентичну самодостатню питому державність ненасильницького типу неможливо створити шляхом захоплення влади окремими верствами суспільства в будь-який спосіб. Природа автохтонної самодостатньої ненасильницької державності органічна; така державність може тільки органічно проростати в суспільстві з належним рівнем  екосистемногосподарської  етнокультури, а до такого стану спільнота може дійти лише осягнувши свої першовитоки і, спираючись на власні джерела, виплекати весь свій споіб життя від питомого звичаєвого родоладу до громадянського суспільства через неухильний концептуалізм сродної праці, через культуру екосистемного світобачення, світосприйняття, світорозуміння і світотворення, через варново-вічовий устрій суспільства і системи народовладдя з належним рівнем культури адміністрування (обслуговування) громадських потреб суспільства з кошовим устроєм.
      Чи багато треба для цього часу?  Якщо дуже захотіти, досконало знаючи і розуміючи першовитоки того, чого саме ми хочемо, то досягти такого становища суспільства і держави можна досить швидко, а можна, за власним бажанням, і більш поступово. Але якщо намагатися робити це революційно, через насильницьку узурпацію влади нахрапом, «надовго і всерйоз», або шляхом демагогічних провокацій і залякувань, погроз і підлих вчинків, то така мета взагалі недосяжна ніде і ніколи !!!
       Як не дивно, але цю проблему найкраще розумів не хтось із політиків, філософів, соціологів чи полководців, а відомий український байкар родом з Веселого Подолу на Полтавщині – Леонід  Іванович Глібов. У байці «Соломяний дід» він концептуально вирішує проблему досконалого суспільства :  «Тепер не пугалом добру навчать, нам треба іншого бажать – живого слова, правди і просвіти !», за що його дуже шпарко, запекло і круто «критикували» (поносили!)  капеесесівці.  Отже, істину знає той, хто вміє дивитися на  світ з мудрим гумором і з добрим справедливим серцем. Недарма знаменитий французький президент Шарль де Голль говорив: «Політика настільки серйозна річ, що довіряти її політикам не можна!». А його наступник на посту Президента Франції, і одночасно, один з  найближчих соратників Шарля де Голля - Жорж  Помпіду так пояснював різницю  між державним діячем і політиком :  «Державний діяч –  це політик, що ставить себе на службу рідному народові, а політик – це  державний діяч, що ставить рідний народ на службу собі.  Голлісти, як бачте,  знали істину .
      Такими назагал ми бачимо ідейні засади і витоки української національної доктрини.


                                                                                                  5 – 9  квітня 2010 (7518) року

                                                                                                 Б. В. Фастовець-Яблунівський.

Немає коментарів:

Дописати коментар