Українське козацтво у
теперішньому його становищі має багато проблем. І найбільш прикро те, що ті
проблеми разом узяті не варті і не гідні того, до чого козацтво, як національна
лицарська верства, насправді покликане...
Судіть самі: японці є
найкультурнішою і найзаможнішою нацією у сучасному світі. А скажіть мені, у
якому з супермодерних народів живе таким повнокровним життям дух його
національного лицарства, як то є дух прадавніх самураїв у сучасному японському
суспільстві?
Я не хочу сказати, що японські самураї є найкращими у світі лицарями. Але найкращою у сучасному світі є народна шана японців до свого лицарства. Далі - німці, шведи, данці, французи, британці, іспанці, індійці, араби, китайці...
Я не хочу сказати, що японські самураї є найкращими у світі лицарями. Але найкращою у сучасному світі є народна шана японців до свого лицарства. Далі - німці, шведи, данці, французи, британці, іспанці, індійці, араби, китайці...
Бо що то є національна ідея і
національна гідність? То є те ж саме, що і суверенітет, тобто, плекання
спільної волі народу до заможного і культурного життя у власному
етнокультурногосподарському середовищі, і не де-небудь, а на землі предків,
захищеній власною державою, створеною, організованою і обслуговуваною власним,
аутентичним лицарством, а національна ідея – то є вчення (доктрина), що
обгрунтовує всесвітньоісторичну місію народу, його покликання, місце і роль у світовій
спільноті людей. Ніколи не виживе той народ, котрий сприймає тлумачення власної
історії очима сусіда. Це Ніцше так говорив. Згине народ, не маючи майбутнього, якщо
не знатиме і не розумітиме свого минулого, - писав хтось із бельгійських
письменників. Таких прикладів безліч у кожного народу, і у нашого теж, бо
знання і розуміння власного минулого і є справжньою релігією, спрямованою на
осягнення історичних перспектив.
Слово «релігія» буквально
означає «заповіді предків», тобто, завжди актуальну сув’язь поколінь, що
постійно пульсує у людській свідомості. Звичай – то усталений спосіб життя
людських спільнот, який передається від покоління до покоління. Громада – то
людська спільнота, пов’язана спільним інтересом і спільним звичаєм, звичаєва спільнота, - таке
тлумачення цього прадавнього поняття у
нашого народу. Громада і храм – наші прадавні слова-родичі, такі слова у
мовознавстві називають однокорінними. «Храм» - означає священну єдність громади.
Храмове свято, що є традиційним для сільських громад, належних до прадавніх
земель оріянської України, є традицією, що заходить своїм корінням у
дохристиянські часи, коли панувала вітчизняна, автохтонна відична культура.
Господарсько-культурні типи людських спільнот характеризуються традиціїними
комплексами господарства, культури і побуту, притаманними даному етносу у
певних природних і соціальноекономічних умовах. Прасанскритичне слово «грама» у
сучасній Індії, занесене колись туди нашими пращурами, і зараз означає
поселення сільського типу і одночасно – сільську громаду (общину), і власне
«храм» як культову споруду.
Слово «автохтонний» означає
генетичну належність до даної території. Аутентичний – то є генетично належний
даному народові. Нарешті – традиція (буквально – передача), означає передачу від
покоління до покоління усталених господарсько-культурних, побутових, або інших
особливостей, феноменів, звичаїв, вироблених даною людською спільнотою.
Нагадаю ще раз – знання і
розуміння власного минулого і є справжньою релігією народу. Псевдорелігії
завжди містичні, або «мікстичні», бо засновуються на змішуванні (мішанині)
понять про предковічні релікти(звичаї, традиції) свідомості власного народу з
тими, що є чужеродними, привнесеними від інших народів, а тому зловмисне
утаємничені (містифіковані). Кому і навіщо це потрібно? А це тому, що тими
«іншими» народами здебільшого є
народи-завойовники, експансіоністи-загарбники, поневолювачі того народу,
якому «вставляють мізки» шляхом вживлення у його свідомість «мікстів»,
препарованих із чужинецьких вірувань і світоглядів. Такі «мікстичні» вживлення
не є ні автохтонними, ні аутентичними. Вони є «генетично зміненою продукцією» у
середовищах поневолених народів...
Вільні ж народи роблять свій
прогрес базуючись ідеологічно саме на кристалізації спільної для даного народу
національної волі і гідності у власних традиціоналістично-лицарських
середовищах, а не шляхом мавпування і заздрощів до чужих стандартів,
запозичених у мафіозно-блатних середовищах народів-поневолювачів.
Нам пудрять мізки тим, що,мовляв,
«економічні закони» - інтернаціональні ...
Все то дурниці. На блатняцьки орієнтованому інтернаціоналізмові можна витворити лише
«економічні чудеса і закони» пограбування одних народів іншими, користаючи з
монетарних схем нееквівалентного обміну. Зрозуміло, що то не є чудеса
економічного зростання за рахунок мобілізації власної волі і власних ресурсів
власного народу без «об’єктивної» руйнації волі і ресурсів інших народів.
Економічні санкції, «антидемпінгові розслідування», нееквівалентний товарний
обмін, валютні експансії – ось далеко не вичерпний перелік «зброї», засобів і
способів ведення економічних війн проти поневолених народів і суверенних націй.
Пам’ятаєте про українця, що відмовився бути
бідним? Так, здається, говорили про Петра
Яцика... То він що – когось пограбував у
Канаді чи в Америці і розбагатів?!
Нічого подібного: високе відчуття
національної гідності не дозволило йому жити в бідності там, де можна гідно
заробляти!
Невиробленість
громадськополітичної культури при домінуванні блатняцьких орієнтацій у
громадськополітичному бомонді сучасного суспільства паралізує відчуття
самобутнього характеру козацької стихії у живих її проявах. Поняття краси у
всіх її з’явищах і поняття лицарства, відповідно, є
поняттями нероздільними. Лицарем є той, хто робить свою справу найкращим чином!
Українське козацтво – це реліктовий пласт прадавнього звичаєво-варнового устрою
нашого суспільства, що базувався на відичному світобаченні і культурі з
відповідним способом громадянського побуту. Тому і зберіг той пласт свою живу
традицію до наших днів!
Думати, що таке є давно
віджитим і непотрібним – то щонайглибша помилка і найнедосконаліша
недосконалість. Аутентичне наше відичноправославне світобачення і лицарська
сутність нашого аутентичного громадськополітичного і державотворчого звичаю
належить до витворених людством категорій вічних, незнищенних, а тому - завжди актуальних. Якщо послідовно
розгорнути і втілити у житті суспільства загальновизнаний у світі і популярний
зараз у науково-ділових колах філософський концепт Григорія Сковороди про
«сродну працю», то будемо мати взірцеву звичаєво-варнову структуру суспільства
подібну тій, що мали наші пращури оріяни (арійці). Отже людство неминуче знову
прийде до розуміння заповідних першовитоків
відичного світосприйняття, світобачення, світорозуміння і світотворення,
православновідичної вічової громадськополітичної культури державотворення,
верстаючи нескінченну спіраль свого розвитку.
Природа нашого національного
лицарства сягає часів творення світового ландшафту у тому стані, що зберігся в
основних рисах дотепер. То був період одомашнення багатьох видів тварин і
творення феномену культурного тваринництва, а на його базі – плужного
землеробства. То були часи творення перших ненасильницьких типів нашої
автохтонної державності, варнового устрою суспільства і необхідності його
захисту від руйнівних сил зовнішніх чинників, тобто від тих, ще диких,
варварських народів, що не будучи здатними, з причин своєї дикості ординського
типу, витворити власні самодостатні етнокультурногосподарські системи, стали на
шлях етнополітичного паразитизму, грабунку, мародерства, завоювань,
територіальних експансій, руйнування ненасильницьких типів державності
культурних народів і нав’язування суверенним народам рабовласницьких порядків
разом з феноменом тоталітарної державності насильницького типу. Традиціоналізм
і святість віровідання культурних народів тоталітарна рабовласницька
державність несамодостатнього ординського типу витісняє містифікаціями перших
чужинецьких псевдорелігій, покликаних «освятити» гнобительскі методи
державотворення.
Свій державний устрій
запорозькі козаки звали «кошем» і очолював його кошовий отаман. Що ж це за таке
загадкове слово «кіш»? Чому не якось інакше?
Мовою наших пращурів це слово означає упорядковану територію з усіма її
ресурсами для проживання певного народу. Так звався один із найпрадавніших
типів нашої аутентичної ненасильницької державності, що спиралась на варновий
устрій суспільства згідно з народним звичаєм, на відичне бачення світу і
заповідану предками культуру сповіді, православлення і способу вирішення
будь-яких громадськополітичних проблем, який потім уже, в так звані, новітні
часи, нечестивці певного гатунку назвали «демократією вічового типу», примішавши
за блатняцьким звичаєм грішне до праведного.
Знаменитий Уінстон Черчілль
або кривив душею, або й справді не розумів суті справи, коли говорив, що
демократія є дуже недосконалим способом суспільного устрою, але людство, як він
запевняв, - досі не придумало нічого
кращого...
Наголосимо, то є вільна, або
не вільна неправда! Про морську свинку
говорять: і не свинка, і не морська. Те ж саме можна сказати і про вираз
«вічова демократія». У мене немає навіть найменшого бажання з’ясовувати тут що таке
демократія. Хай це роблять ті, хто думає так, як думав У. Черчілль та інші
мудреці і політики кон’юнктурно-ситуативного штибу. Мене цікавить те, що завжди
було, завжди є, і завжди буде кращим ніж
демократія – концепти «сродної праці», звичаєво-варнова структура людських
спільнот, православновічовий стиль громадянського ладування, державотворення і
вирішення всіх без винятку громадськополітичних проблем. Демократія є значно
пізнішим плебейським збоченням від цього благородного стилю. Віче – то породження
відичної культури і родоладового суспільства звичаєво-варнового типу. Воно не
має нічого спільного з більш пізнім явищем, названим «демократією», що є
породженням блудної деградованої свідомості декласованих верств суспільства
часів занепаду рабовласницького ладу.
Є ще одна «морська свинка» -
під назвою «козацька демократія». Вона теж не має нічого спільного з кон’юнктурно-ситуативними
демократіями плебейського типу. Коріння того, що комусь збрело в голову наректи
«козацькою демократією» виростає з прадавнього православно-вічового устрою
звичаєво-варнового родоладового суспільства наших орійських предків, де перше і
останнє слово належало варні жреців, волхвів і рахманів. Саме в цьому полягає
секрет дієвості такого стилю ладування
справ у благородних людських спільнотах. Козацьке «віче» складали
діди-характерники, нащадки і спадкоємці уцілілої від репресій з боку
великокиївських князів-заволок волхвівської верстви, і то були далеко не завжди літні люди. Саме їм
і належало перше і останнє слово у козацьких радах, якщо то не були
«чорні ради», де правив бал різний набрід. Той набрід запорізьке лицарство зазвичай звало черню,
лайдаками, пізніше – дейнеками (де не які). Мудрість чорних рад полягала в
тому, що на таких радах чернь формувала «демократичну більшість». Діди-характерники були справжньою духовною
верствою козацтва, носіями козацького православного звичаю. Якщо вони і
визнавали себе «ревними християнами», то це були християни особливі і дуже
своєрідні. Їхня христова віра була звичаєвою і не мала нічого спільного з
рівноапостольним імперським візантійством київських руриків. У
легендарному заповіті Івана Сірка
говориться: « Не бійся, що я не православний християнин, - я єсть православний християнин Сірентій
Іоаннович!» Відспівувати покійного
характерника за церковним ритуалом не було прийнято, а іноземні хроністи писали
про запорожців, що вони незрозуміло якої віри. Тому і збереглася стародавня
жартівлива козацька пісня:
Славні
хлопці-запорожці
Віку звікували, церкви не видали.
Як побачили та й у полі скирту, -
Ото,
братці, церква;
Отаман каже: я в ній причащався...
Церковний християнський обряд
вперше запровадив на Запоріжжі П.
Конашевич-Сагайдачний, але до наших днів збереглася ще одна старовинна козацька
пісня:
Ой умру ж я, моя
мати, ой умру.
Зроби ж мені, моя мати
З кедроньки труну.
Нехай мене не ховають
Ні попи, ні дяки,
Нехай мене заховають
Запорозькі козаки;
Бо ті попи, бо ті дяки
За гроші поб’ються,
Запорожці – славні хлопці, -
Горілки нап’ються !
Культурно-освітній рівень
запорожців був достатньо високим: чи не кожен третій у січовому товаристві мав
вищу освіту і чи не кожен другий користувався механічним годинником. Були і
такі одинаки в уходах безмежних степових вольностей, котрі не читали
кирилицю. Таких було небагато, але вони були носіями тієї прадавньої звичаєвої мудрості
і культури, котра передавалась усною традицією з уст в уста. Язичниками
називали чужовірців, а не носіїв родової православної традиції орійських
предків. Загалом же вся Україна всуціль була грамотною, вміла читати, рахувати,
всі добре знались на мелосі, грали на музичних інструментах, як то відзначав у
своїх хроніках Павло Алепський.
На старовинних могилах
козаків немає звичних зараз нерівнораменних «мученицьких хрестів» з
перекладинами. Хрести на стародавніх козацьких могилах – рівнораменні,
низенькі, як на сучасних медицинських емблемах «червоного хреста», або
«зеленого хреста» захисників довкілля, чи просто знака додавання «+» у
математиці. Або ще, так звані «мальтійські» (лицарські, чи ще їх інколи звуть
георгіївськими) хрести, що їх вживають для виготовлення військових нагород і
геральдичних знаків. Такий хрест ще зветься «сонячним», бо він є дещо зміненим
знаком алатиря (восьмикутної зірки-оберега), котрою зараз оздоблюють козацькі
погони. Не носило козацтво у кращі свої часи і натільних, канонізованих церквою
«мученицьких» хрестів, бо то була символіка вже не відичного спаса, а
містичного імперського, мобілізованого на ревну службу гнобительським інтересам
римських і не тільки римських імператорів, а вже від них воно перейшло у спадок
середньовічним узурпаторам, а далі – їхнім спадкоємцям нових і новітніх часів.
Тому і боронило козацтво так ревно саме свою родову православну обрядовість, бо
вона у принциповому плані не заважала запорозькому лицарству сповідувати поруч
з більш давнім і звичним, традиційним для України варіантом «народного», відично-звичаєвого
християнства, котре само по собі побутувало в Україні без ласки варязьких і
напівварязьких князів-узурпаторів з часів Андрія Первозваного, ще й збережені у
козацьому характерницькому середовищі православні цінності відичного
віровідання, культури і звичаєвості. Козаків вважали «схизматами», або мовою
мусульман – «гяурами». Так звали козаків вороги за непокору і невизнання
імперських містичниих псевдорелігій і за відданість родоладовій
етнокультурі і вірі предків . Саме за це
їх так люто ненавиділи прибічники ортодоксально зашорених «канонічним»
християнським і мусульманським «правовірним» середовищем поневолювачів нашого
народу. Вони, належали до різних
конфесійних тлумачень, що в своїх «ортодоксіях» запекло ворогували між собою,
але це не заважало їм бути єдиномислящими і єдинопослушними у ревній службі
гнобительським інтересам різних поневолювачів. В цьому і полягає суть сучасних суперечок про «козацьку церкву» з її
«схизмою», «самосвятством» і неканонічно самозваною «автокефалією». Тому і
зберігся в українській культурній традиції відичний символ священного трисуття
– триглав, або просто «трійця». Той символ дрімучі московські історики на
службі у царів-батюшок, не розуміючись на справжній того символа
сакраментальній відичній семантиці, обізвали «трезубцем» рюриковичей...
Світські нечестивці, аби
виглядати «пристойно» змушені були ставати замовниками кофесійних чвар
«канонізованим нечестивцям», а ті, в свою чергу, кожен на свій лад, творили
імперську псевдорелігійну «ортодоксію» :
хто римську, хто мусульманську, хто московську, а хтось шукав нові
варіанти константинопольської. Бог один, але імперій багато, і всі вони різні,
а тому і «визнання віри в Єдиного» (конфесії) мусять бути різними. Виникає
питання: а чи не відхреститися б від
такої псевдохристиянської конфесійщини відичному Спасові Ісусу Христу? Він-то і є справжнім втіленням
Сина Божого! Звідси і помандрувала
блудити по світу ще одна «конфесія», котру назвали «свободою совісті»... Але совість, вона на те і є совістю, що у
стані блуду не може почуватися вільною, тобто, «свободною». Вона блукатиме від
конфесії до конфесії допоки не зіпреться на тверду опору власних першовитоків
Символом тої опори є не мученицький хрест, що дає спасіння хіба-що бренній
плоті покійників. Порятунок живих, мертвих і ненароджених, у святому Триглаві
світів сущих, від «ортодоксально-конфесійного» блуду дає звертання до
першовитоків, а їх символізує «хрест сонячний», і священна зоря алатир.
Рівнораменний хрест символізує поєднання сонячної енергії з енергією води як
животворящого начала і тому є монохромним аналогом жовтоблакитного прапора.
Але повернемося до «коша». За
стародавній «кошовий» державний устрій, його творення, організацію,
обслуговування і захист ззовні відповідальною перед суспільством була варна
кшатріїв – аутентична верства нашого прадавнього лицарства. Кіш і кшатрій – то
однокорінні слова, прасанскритичні слова-родичі, бо кшатрії – це творці,
організатори, оборонці і обслуга (адмінстрація) коша, а отже,
військово-політична верства суспільства у сучасному розумінні цього слова.
Слова, що й досі збереглися у нашому народному, зокрема в козацькому побуті і в
літературі: гетьман, отаман, булава, клейноди, пернач, бунчук, литаври,
довбиші, шабля і корогва та інші слова і
поняття цього роду не є запозиченими, ні в кого не вкраденими, а є питомими
словами нашої рідної мови, вони в такій іпостасі зафіксовані
вченими-санскритологами. І шаровари наші козацькі ми не запозичили і не вкрали у турків, а отримали як одвічний
спадок від наших слав’янооріянських прапредків. А мідні казани, в яких варили козаки кулешу і
кашу, як і козацькі литаври, традиційно довго залишались мідними, бо витоки
українського козацтва сягають саме мідного віку (енеоліту), коли були
одомашнені сучасні сільськогосподарські тварини аби землеробство з мотижного
перетворилось на плужне, а чубаті комонезі і кшатрії осідлали перших коней.
Збереглися прадавні поховання лицарів. Тим похованням багато тисяч років, але
за життя ті лицарі мали цілком типовий для запорожців імідж. Та й слова «каша»
і «кулеша» (куліш), теж є граматичними родичами «коша» і «кшатріїв», бо
побутували у ті незапам’ятні часи в одному і тому ж громадському середовищі як
традиційн способи приготування страв у кошових громадах. Недалеко втекло від
своїх граматичних родичів і «шатро», бо так, певно звали тоді наші прапращури
намет – тимчасове і кочове житло тих ,
хто збирався у громадах під небом рідного коша.
Кшатрії, як лицарська верства
звичаєвого варнового суспільства мали відзнаку, вмотивовану прадавнім звичаєм сакральних тотемно-родоладових і варнових
посвят-ініціацій реліктового лицарства. Чоловіки лицарського роду носили чуба.
Чуб у буквальному перекладі з мови наших прапращурів значить – китиця , жмут чи
мичка волосся. Інша назва – «коса», а пізніше – «оселедець». Тотем у
прасанскритичному тлумаченні буквально значить «рід». Тотемічне дійство за
своїм змістом – то є сакральний обряд, посвята в таємницю надприродних
енергетичних зв’язків, що існують між людьми, котрі належать до певного роду чи
варни, і певними видами тварин, рослин,
інших предметів чи явищ, включаючи предмети і явища неживої природи. Чим є
насправді цей «надприродний» зв’язок, якщо зняти з нього містичні
нашарування? Скажемо, тотемним птахом
роду є сокіл. Що треба насправді робити у цьому випадку, аби удостоїтись
варново-родової посвяти у лицарський стан? Все дуже просто і не дуже містично.
При досгненні певного віку
хлопчик має з’сти
сирою печінку, серце, селезінку або інший орган сокола. Але щоб бути гідним це
зробити він мусить уполювати того сокола. Доки він цього не зробить він не буде
приведеним до обряду посвячення у варну лицарів «соколиного» роду до якого він
належить від народження. А якщо тотемом роду є, наприклад гірський орел, вовк,
росомаха, ведмідь, або лев ?? Нехай
спробує теперішній лицар власноручно уполювати звичайного горобця, мишу,
ховраха, дику качку, болотного кулика, чи щось інше! Кажуть ніби син Данила
Галицького Лев мусив убити голіруч дикого печерного лева і скуштувати його не
то серце, не то печінку. Такі звірі тоді ще водились на наших теренах. Як було
насправді ми того не знаємо. Але
історичний факт перемоги людини голіруч над африканським левом у поєдинку віч
на віч у клітці зоопарку – відомий.
Зробив це наш земляк з України, цирковий борець, у Сполучених Штатах
Америки. Про це читайте у книзі Тараса Каляндрука «Загадки козацьких
характерників». Там і ім’я того лицаря назване. Така собі
«містика» варнових посвят у лицарський стан, якщо говорити про реалії звичаєвих
витоків цього священнодійства. Тоді й поєдинок казкового Котигорошка із
звіроящером теж не буде здаватись занадто казковим. Так або інакше
ініціації родоладово-варнових посвят не
обходяться без відповідних «родзинок» , котрі наочно характеризують реальні
доблесті тих, кого в лицарство, чи в якийсь інший стан посвячують.
Є ще одна традиція «козацького
оселедця». Вона має назву «левержет». Таку зачіску бачимо на відомому портреті
легендарного «засновника» Запорізької
Січі князя Дмитра Корибута-Вишневецького, якого традиція ідентифікує з героєм
козацьких пісень і дум, козаком Байдою.
«Оселедець» цього типу зустрічаємо і на
деяких інших козацьких портретах. Назва «левержет» тлумачиться прамовною
санскритичною традицією як «той, що народився левом». Ще одна традиція
тлумаченя козацького чуба виходить з того, що у волоссі людей є певна частина
«золотого» волосу, котрий втілює в собі енергетику сакральних «космічних» зв’язків,
а лицарські ініціації збирають його в одну мичку, зосереджену в козацькому
«оселедці»... Реліктами козацького оселедця є сучасна традиція залишати на
голівках хлопчиків коротенькі «чубчики», вирізати «чолки» у зачісках дівчаток і т. п. Неусвідомлені
родоладово-варнові реліктові мотиви несуть в собі сучасні «модні» зачіски «панків» та інших
«неформалів», манера залишати мички більш довгого волосся на потилиці, чи ще
де-інде в інших «модних» зачісках у дітей і дорослих. Взагалі традиція
відрізняється від моди виявами усвідомленості і вмотивованості реальними
мотиваціями. Традиція завжди, так або інакше, є свідомою, вмотивованою тими,
або іншими реаліями. Мода завжди несвідома, не вмотивована, бо є банальним
мавпуванням.
Кілька штрихів до образу
Великого київського князя Святослава Ігоревича (Хороброго). Чому так сталося,
що цей князь такий не схожий ні на своїх пелехатих і бородатих попередників, ні
на тих, хто правив Руссю потім?
Не є особливим історичним
секретом те, що у другій половині І
тисячоліття військово-політичну владу Русі все частіше і частіше, правдами і
неправдами стали узурпувати варязькі конунги. Варязька військово-політична
верства не дотримувалась прадавнього арійського звичаю голити бороди і носити
на поголеній голові «оселедця». Слав’янське ж воїнство шанувало свій прадавній звичай,
про що свідчать не тільки передання, але й письмові джерела. З голеним підборіддям, вусами і
«оселедцем» ходив легендарний засновник Київа князь Кий та інші слов’яноорійські
князі-автохтони. Так ось ці пелехаті і бородаті іноземні узурпатори влади на
Русі докерувались до того, що древляни змушені були зробити те, що стало
відомим в історії як безпрецедентно жорстока розправа з Великим князем Ігорем і
ще страшніша помста древлянам княгині Ольги. Але молода варязька вдовиця Ольга
народила у Руській землі одного-єдиного синочка, що був тоді зовсім-зовсім
малолітнім. Материнський інстинкт владолюбної, мудрої і жорстокої молодиці
спрацював на генетичному рівні. Покійний чоловік Ігор був чистокровним варягом,
вдовиця Ольга – теж . І синок їхній, зрозуміло, також був чистокровним варягом.
І княгиня прийняла єдино можливе у її становищі мудре рішення: Руссю мусить
правити варязька кров, нехай, навіть під Руським іменем і за руським відичним
звичаєм і культурою вихована. Матуся розпорядилась дати своєму варязькому
синочку слав’янське ім’я і виховати його воїном-слав’янином, а сама стала княжити. Важко судити
наскільки щирим було це рішення Ольги, але Святослав став щирим втіленням
закладеної в нього виховної програми і натуралізувався у руському слав’янському
середовищі як справжній син тієї землі, у якій йому випало народитись. Чого, на
жаль, не можна сказати про переважну більшість його нащадків і спадкоємців.
Таким чином Святослав став першим київським князем варязького походження із
слав’янським
іменем в образі лицаря-козака...
Носять волосяну мичку на
поголеній голові і сучасні індійські кшатрії, тільки не на маківці голови, як у
наших козаків, а височенько на потилиці, або збоку поголеної голови. Через ту
косу у деяких народів лицарів прозивали «косачами», «косаками», «кайсаками»,
кайшаками (від «кіш», або «кош»), козаками і т. д. Справжнє прізвище Лесі
Українки – Косач. І це не впадково. По батьківській лінії родоводу вона
належить до стародавнього знаменитого боснійського лицарського роду князів
Косачів. За воєнні подвиги у боротьбі проти турецької експансії на Балканах
боснійському князеві Стефану Косачу хтось із германських королів надав титул
герцога. Тому та частина Боснії, якою колись володіли Косачі, ще й тепер
зветься Герцеговиною. Але коли турки все
ж заволоділи Балканами, то Косачі спочатку емігрували в Польщу, яка тоді ще була
православною, а потім під тиском католицької експансії – в Україну, де і покозачились. Крім етимологічно
прозорого прізвища «Козак» у нашому
народові зберігся інший його варіант «Косак», або ще «Коссак». Це так сталось
тому, що другу літеру «S» у європейських правописах, котрі базуються на
латиниці, вставляють для того, щоб зберегти традицію вимови «косак», а не
«козак», як того вимагає орфографія і
фонетика деяких європейських мов. Назва меча, або ножа «кес» є похідною від
«косак», а не навпаки. Над іншими поясненнями етимології слова «козак», хоч
воно належить інколи дуже авторитетним вченим, можна лише посміятись.
Із сучасних козацьких
гетьманів, хіба-що В.С. Мулява, гетьмануючи, досить добре розумівся на цій
матерії, - тонкій сокровенній духовній матерії живої лицарської стихії з її реліктовою
варново-родоладовою природою, котру він взявся відроджувати і гідно очолювати те відродження.
Очолювати, відроджувати і спроваджувати ту живу
лицарську стихію на добробут нації і держави треба так, щоб не руйнувати,
не деформувати, не принижувати банальними профанаціями
природу, гідність і живу самобутність
стихії свідомого лицарства. Не профанувати традиціоналістичну лицарську верству
народу як конгломерат грабіжницьких ватаг з «великої дороги» (у російській
традиції відомий вислів «казаки-разбойники»). Не заганяти відродження
споконвічної лицарської суспільної верстви, виплеканої православними княжими
родами на нашій рідній землі, у пастку примітивних пережитків соціалізму,
комуністичної партократії, комсомольщини, капеесесівської колгоспівщини і
затяжного колоніального становища народу у свідомості людей. Знайшовся ж такий
собі автор, Леонід Косенко (опус якого під назвою «Козаки» претендує на статус
наукової монографії), де уподобив козацьке лицарство у своїх витоках як
спільноту корпоратизованих міжнародних покручів подібну до ватаг морських
піратів і сухопутних грабіжників з великої дороги. Пригадується у зв’язку з цим «науковим підходом» Шевчнкове:
Брешеш, людоморе!
За святую праду- волю
Розбойник не встане!...
З людьми, що виявили у час
національновизвольного відродження рідного народу до суверенного життя власну
волю бути належними до традиціоналістичної лицарської верстви українського
козацтва не можна обходитись ні як з членами ватаги декласованих волоцюг, ні як
з безликими рекрутами, або згвалтованими до війська «красноармєйцями». У
свідомого лицарства своє одвічне розуміння, виплеканої на аутентичному
етнокультурному грунтові дисципліни – і
воїнської, і громадянської, і політичної.
Таке розуміння має власну чітко виражену автохтонну світоглядну основу і
не потребує повчань від «блудних синів». Саме В. Мулява на запитання
недоброзичливців: «Скільки у вас козаків і де вони?», - дав гідну відповідь: «Нас близько п’ятидесяти
міліонів, бо в душі кожного українця спить козак, і якщо розбудити його в душах
наших співвітчизників, то нас ніхто не обхитрить і ніхто не здолає!»
То чого ж варта, навіяна
блатняцьким баченням громадських проблем сучасна мишача вовтузня у деяких
громадськополітичних і, навіть козацьких, середовищах теперішньої України, і не тільки України, на хвилі
«сучасного» козацького відродження, порівняно з тим про що насправді йде мова.
Гетьман України (В.Ющенко),
звичайно, це досить добре розуміє, але серед його оточення у
чинному козацькому бомонді,
на жаль, маємо
дуже обмаль таких як В.С. Мулява. Подейкують, що не за
горами той час, коли Гетьман України має виступити перед авторитетним козацьким
зібранням з викладом власного бачення перспектив розвитку Українського
козацтва.(на жаль цього не сталося).
Говорять, що останнім часом до
українських козацьких справ, хоч і з дуже великим запізненням, мають долучитись живі ще свідки, спадкоємці і
просто носії духу козацького відродження України періоду 1917 – 1920-х років
минулого століття. Хоч багато хто з них уже в добрих літах, але висловлюють
готовність поділитись своїми живими набутками тих часів...
Роман Коваль зробив винятково
велику справу: повернув майже з небуття,
витягнувши з-під окупаційної цензури, живу традицію української козаччини і
отаманщини того періоду і дав їй гідну і дуже кваліфіковану історичну оцінку,
відкривши таємницю її перспектив на майбутнє. Українське національновизвольне
відродження 1917 – 1920-х років загубили не «свавільні бандити-отамани». Понад
90 відсотків з тих отаманів були сільські вчителі – свідомі і освічені
провідники селянських громад, що мали від тих громад неабияку підтримку, довіру
і шану !!! Саме вони свідомо шукали, правда марно, загальноукраїнський
військово-політичний провід в особі Центральної Ради і Директорії. Але там
домінували соціалісти різних мастей, їх завданням було знищити
національно-визвольну боротьбу
українського народу на догоду старшобратствующому всесвітянству
кацапоїдного «пролетарського» штибу. Якщо Україна не буде соціалістичною, то не
буде ніякої – просторікував В. Винниченко. Може тому, якраз і шанують їх тепер
так палко наші декласовані «брати незрячі гречкосії» з подачі блатного
посткапеесесівського «політичного бомонду».
Кому з нас українців не
штрикали у вічі кацапським блудом: «Гдє два хахла – там три гетмана!». Але
слава Всевишньому, що ми залишились
такими, якими ми є, навіть після тисячолітнього народовбивства, яке стало
занадто нестерпним тоді, коли за цю справу взялося те, що величало себе
«розумом, честю і совістю» капеесесівської епохи. Відомий у світі лицар духу,
француз Проспер Меріме, крім того, що був класиком світового красного
письменства, був ще й палким дослідником українського козацтва. Це завдяки його
дослідженням ще з позаминулого століття у вищих навчальних закладах Франції
стали викладати історію України, яку, до речі, за великим рахунком в
українських навчальних закладах не викладають ще й тепер. Так от цей Проспер
Меріме, що завжди представляв себе у світському середовищі словами «Я козак», -
зовсім не за московськими мірками оцінював згадану вище «проблему» гетьманських
пріоритетів: «Козаків в Україні багато, і будь-який з них гідний бути
гетьманом!». Отже, ще раз наголосимо:
слава Богу, що нікому не вдалось змусити наш народ сподобитись овечій отарі, готовій іти вслід
за будь-яким «бараном», котрого хтось на посміховище поставив би попереду
отари. Наш народ вперто шукає свого справжнього лідера, і він обов’язково вистраждає гідного
свого Великого Гетьмана, за яким буде не соромно іти ні перед мертвими, ні
перед живими, ні перед ненародженими !
Лише в такому стані людські спільноти стають гідними високого імені –
НАРОД, бо лише такі народи є НАЦІЯМИ у найбільш високому і святому розумінні
цих слів. Витоки козацької слави слід шукати не тільки у затоплених тепер
гнилою водою урочищах козацького Півдня. Слава Всевишньому, не піддається
затопленню Холодний Яр, бо саме звідти розкотилась по всьому Дніпровому Низу
українська козацька колонізація, заполонивши його невмирущою світовою славою.
Ще дихають козацьким духом простори Лівобережжя, Слобідщини, Поділля,
Карпатських і Волинських резервацій того невмирущого духу. Немало бойових
відділів ОУН – УПА створили козацькі нащадки і колишні отамани-холодноярці, бо
спільною з ними дорогою ішов у свої молоді роки Євген Коновалець. Той же
невмирущий козацький дух надихав на спротив червоним і коричневим
супостатам волинянина Тараса
Бульбу-Боровця. Такою є тяглість традиціоналізму українського лицарства від
звичаєво-родоладових і варнових спільнот
православновідичної глибини наших тисячоліть до воїнів-повстанців недалекого
від нас історичного минулого і сучасного національновизвольного відродження
лицарського духу. То ж нехай «повіє
огонь новий» з Холодного Яру і Карпат, Поділля і Слобідщини з Січеславщиню, і
тоді всі верстви сучасних середовищ, де
відроджується козацька стихія, включно з тими військово-патріотичними
організаціями, особливо молодіжними, що не декларують себе організаційно до
відроджуваного козацтва, внесуть свіжий струмінь лицарського
національновизвольного відродження задля подолання пустопорожнього
марнославства і застійних явищ у сучасному «лампасно-золотопогонному» козацтві, спричинених соціальнопсихологічними
наслідками багатовікової деградації українського
суспільства під гнітом «царів-батюшок» і дрімучої капеесесівщини. Це ж
треба дійти до такого духовного
занепаду, коли у середовищі, де має відроджуватись національновизвольний
лицарський дух теперішні козацькі «генерали» чваняться тим, що прапрадід якогось з цих генералів плазував
«на четвереньках» перед «коронованою
курвою» і за те мав жалувані погони і лампаси !
Чи такими мають бути підстави і
ознаки лицарської честі? Ось такі
парадокси у відчуттях лицарської гідності ! Лицарська верства, з одного боку, є реліктовою
живою душею, пульсуючим невмирущим авангардом нації, а з іншого – плоть від
плоті стражденного поневоленого окупантами народу, що впродовж віків все ще
перебуває у занепаді і рабстві неключимому внутрішні причини якого ще будуть
обов’язково з’ясовані. Огонь Холодного Яру
очистить душі тих , хто став на шлях національновизвольного
відродження українського лицарства, і тоді нас справді ніхто не обхитрить і
ніхто не здолає, а застійні маси гнилої води на дніпровських заплавах будуть
грамотно і планомірно ліквідовані.
Були вже неодноразові спроби
теперішнього козацького бомонду домовитись із керівництвом Верховної Ради
України відносно реєстрації законопроектів про Українське козацтво. Позиція
лідерів парламенту така, що вони категорично наполягали на тому, аби такі
законопроекти мали сугубо культурологічну спрямованість, без прямих претензій
на прагматичні дії у громадськополітичній, економічній, військовій і т. д.
сферах..
На мій погляд, замість того,
щоб довго, нудно і безплідно сперечатись з недолугими законотворцями про
неприйнятність, чи, навпаки, - доцільність
такого підходу, можна було б сміливо піти на той компроміс з тим, щоб
методом кумулятивних , тобто спрямованих і зосереджених дій активно окупувати,
так звану, культурологічну нішу інформаційного простору України і, обжившись у
цьому середовищі, гаразд попрацювати над адаптацією і доробком свого «кредо» у
сучасному світі, аби можна було поширити його вплив на всі без винятку сфери
сучасного духовного, громадськополітичного, господарськоекономічного,
військового і державотворчого життя українського суспільства і на всю
екосистему України. Бо що таке культура і культурологія? Суттю того і другого є
методологія плекання досконалого у будь-якій сфері людської діяльності, тобто,
поняття культури і культурології достатньо широкі і багатогранні як
інструментарію будь-яких вдосконалень етнокультурногосподарських систем. Вони
не зводяться до концертно-виставкової, чи взагалі художньої самодіяльності, а
тим більше - до колгоспно-сільбудівських
методів діяльності у будь-яких громадських справах.. Божі творіння ми зазвичай
звемо природою, а будь-які досконалі людські творіння – культурою. То ж
плекаймо національне лицарство, формуючи і завойовуючи для себе, насамперед
культурологічне середовище нації, опановуючи її інформаційний простір, бо
тільки через нього і можуть бути зреалізовані універсальні і різнопланові
козацькі проекти і впливи на сучасне досить-таки деградоване суспільство.
Плекаймо проекти і впливи, обумовлюючи їх відповідним законодавством і
дежавними програмами шляхом духовної, інформаційної та інноваційної експансії у
всі сфери національного і міжнародного життя, економіки, екології, народного
господарства, політики, силової структури нації і народного побуту. Українське
козацтво – то суспільна верства, традиціоналістичним покликанням якої з глибини
віків є лицарський споіб життя, сакраментальним мірилом якого є краса: що не
красиве – те і не козацьке ! А красота, як говорять люди відаючі – врятує світ!
Ми очікуємо нового сплеску справді козацької активності в Україні. Готуються
проекти законодавства про Українське козацтво, нові редакції Державних програм
до 2016 року і надалі. Для цього ми маємо бути носіями глибокої культури
рідного народу, серйозними провідниками грамотності у будь-яких наших справах.
Але будьмо пильними: на хвилях цієї активності активізуються також і все ще
побутуючі у нашому середовищі тепер «козацькі» негативи ! Будемо вчитись відрізняти зерно від полови!
1
– 2 січня 2008 року
Б.
Фастівець, полковник Українського козацтва
Оновлена і доповнена редакція .
P. S. Але
культури нам знову не вистачило, знову вийшло так, як у свій час змушений
був констатувати І. Мазепа :
През незгоду
всі пропали,
Самі себе звоювали.
6.
06. 2012 року.
Враховуючи щирі побажання
тих, з ким мені приходилось обговорювати попередню редакцію цих роздумів
від 3.10. 2007 року, додаю до цієї
редакції невеличкий список переважно вітчизняних джерел археологічної,
етнокультурознавчої та історичної літератури :
1. В. Н. Даниленко. Энеолит
Украины. К. 1974.
2. Савур - могила.
Легенди та перекази Нижньої
Наддніпрянщини. Упорядкування і примітки В. А. Чабаненко. К. Дніпро 1990.
3. Проспер
Меріме. Українські козаки. У кн. «Опис України»
Г. Л. де Боплана. Львів, Каменяр.
1990.
4. Ю.О. Шилов.
Про витоки космологічних уяв запорожців. Українське козацтво: витоки,
еволюція, спадщина. К. 1993.
5. Т. Д. Бульба-Боровець. Армія без держави. Львів. Поклик сумління. 1993.
6. Р.М. Коваль.
Повернення отаманів гайдамацького краю. К. Діокор, 2001. Інші публікації
історичного клубу «Холодний Яр».
7. В.О.
Кобилюх. Українські козацькі
назви у санскриті. Л, К.,
Дон, 2003.
8. С. І. Наливайко.
Індоарійські таємниці України. К. 2004.
9. Ю.О.
Шилов. Арійські традиції
запорожців. Козацьке лицарство – основа
національного виховання. К.,
МАУП, 2004.
10. Ю.О.
Шилов. Арійська військова доктрина.
зб. Бойові мистецтва України. Науково-практичний збірник за матеріалами
Всеукраїнської наукової конференції.
МАУП, Київ. 2005.
11. Тарас Каляндрук.
Таємниці козацьких характерників. Львів, Піраміда, 2006.
12. Леонід Косенко.
Козаки., Харків, 2007.
13. Українська
Повстанська Армія. Фаховий висновок
робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і
УПА. НАН України, Інститут
історії України. 4-е видання. Харків,
Просвіта, 2007.
З власних міркувань список подаю у хронологічному
порядку видань. Існує обширна зарубіжна література, котра висвітлює цю
тематику. На неї посилаються ті вітчизняні автори, котрі мають можливість тією
літературою користуватись. Я ж безпосередньо мав доступ лише до вітчизняних авторів. Це дуже
авторитетні вчені міжнародного рівня. Свій список літературних джерел подаю тут
як мінімальний.
02.03. 2008.
Немає коментарів:
Дописати коментар