Першим у часі виявом глобалізму
було встановлення світового рабовласницького ладу.
Людські спільноти з’явились на землі принаймні у
двох іпостасях:
1. Культурні народи – це народи, що мали своїм іманентним
звичаєм жити родами, родинами, племенами; вести родоводи, плекати культуру
родоладу, котру історики зазвичай називають родоплемінним, а точніше –
родоладовим, варново-храмовим устроєм. Храм – це прадавнє ім’я громади.
Родоплемінні об’єднання з храмовим устроєм займали певну територію, котру разом
з усіма ресурсами для їхнього проживання, вони називали кошем, який вони певним
чином обслуговували (адміністрували) у відповідності з культрою варнового
устрою культурних людських спільнот. Кіш – одне з прадавніх імен держави, але
держави аутентичного дорабовласницького незагарбницького і ненасильницького
типу. Кіш, кшатрій, шатро і, навіть,
куліш і кішка – це однокорінні слова-родичі. Назва «кіш» як питома назва форми
державного устрою збереглася практично до наших днів у козацькому звичаї.Всім
відомо, що запорізькі козаки саме так називали свій державний устрій. Правовою
системою цього реліктового державного устрою була система звичаєвого (копного)
права, що була панівною в межах
Вольностей Війська Запорозького.
Панівна історіографія вкупі з
теорією держави і права імперського походження протягом багатьох століть
твердить, що феномен державності у родоплемінних суспільствах був цілком
відсутній і з’явився вперше лише з рабовласницьким устроєм, а тому, феномен насильства
ототожнено з феноменом державності і декларовано як основний системоутво-рюючий
фактор держави і права.
Але це лише частка істини.
Іншим виявом істини є феномен державності аутентично-ненасильницького типу. Він
теж є історичним і праісторичним фактом розвитку культур-них народів. Оріянський кіш якраз і належить до
типів аутентичної дорабовласницької ненасильницької (незагарбницької) і
неглобалістичної державності. Отже, первіснообщин-ний, інакше – родоплемінний
лад з варновим храмово-вічовим устроєм створив державність культурного,
неординського і ненасильницького типу (така державність не мала спеціального
репресивного апарату для боротьби з власним народом), бо культура родоладу і
храмово-вічового устрою варнового суспільства забезпечувала природним чином
стабільність громад і суспільства в цілому. Релікт цієї державності зберігся до
нових часів у Запорозькому коші ї Вольностях Війська Запорозького як відгомін
прадавньої кошової держави арійців, де панувала система звичаєвого копного
права, не менш, а більш досконала ніж панівні тепер рецепції рабовласницького
римського (цивільного) права. Цей державний і
громадський устрій не має нічого спільного з, так званою, демократією, що виникла значно пізніше у
зплебеїзованих суспільних середовищах рабовласницького світу і була в ході
подальшої історії брутально нав’язана практично всім, здавалось би, суверенним
націям. Кошовий, полковий і паланковий устрій Вольностей Війська Запорозького
не є демократичним по самій своїй суті, бо він є реліктом храмово-вічового
устрою оріянського прасуспільства і його питомого державного устрою.
Принагідно, з метою кращого розуміння сучасних проблем зауважу, що київські
князі системно боролись з традиціоналістичним храмово-вічовим устроєм наших
автохтонних православних громад, бо методом їхнього правління був окупаційний
режим і мародерство, зване «полюддям», а христолюбивий Володимир взагалі
винищував віщих людей (волхвів) в той же спосіб, що й більшовики винищували
кобзарів і відаючих, як і польський окупаційний режим винищував кобзарів і
характерників, що були уцілілою від репресій частиною колишньої волхвівської
верстви. Саме віщі люди (волхви) віщували у вічах, а не всякий набрід, що
ніби-то «голосував, підкидаючи шапки вгору». Зауважу ще, що храмово-вічовий
устрій варнового суспільства ніколи не практикував диктату «більшості».
Виключне право «демократичної більшості» - це сугубий винахід плебейства з
ординською ментальністю.
В державі Богдана Хмельницького
брати податки з власного народу не було прийнято, як не було ні поліції, ні
жандармерії. У найславнішого українського гетьмана були свої методи формування
держбюджету. Звідси має бути зрозуміло де була наша аутентична державність, а
де загарбницький узурпаторський окупаційний режим.
2. Дикі народи на відміну від
культурних, не плекали у своїх середовищах культури родоладу. Родоводів не вели
і не жили родинами і родами. Тут теж слід зауважити, що, так звану,
«патріархальну сім’ю» не слід плутати з родоладом орійських громад, родів і
родин, що не знав ні «патріархатів» ні «матріархатів». Гендерних проблем
система оріянського родоладу не мала. Все це виникло пізніше у змішаних
рабовласницьких людських спільнотах, про які буде сказано далі.
Формою побуту і співжиття диких
народів була орда, відома у марксистській літературі під терміном «первісне
людське стадо». Устрій і ментальність орди добре відомі з багатьох історіографічних і народознавчих літературних
джерел, тому нема потреби давати тут їм яку-небудь розгорнуту характеристику.
Орди кочували і не мали стійкого
поняття «рідного коша», про який вони мусять дбати, аби зберегти свою
автохтонну екосистему для тих, хто успадкує це середовище заради наступних
поколінь; не витворили самодостатньої аутентичної екосистемногосподарської
етнокультури відтворення власного побуту, і з цих причин обрали собі
мародерський загарбницький етнопаразитичний спосіб життя. Відповідно до цього
суспільне середовище цих спільнот витворило насильницько-узурпаторський тип
брутальної державності і суспільного устрою, яким воно ефективно скористалось
при встановленні глобальної системи рабовласницького ладу.
Рабовласницький устрій
суспільства є праісторичним збоченням людського роду. Основним фактором цього
збочення було розселення культурних (арійських) племен і народів, вихідців із
Подніпров’я, і змішування носіїв оріянської етнокультури з численними
аборигенними спільнотами людей, що не виробили питомої (аутентичної)
екосистемногосподарської етнокультури. Відоме діло – вихідці з культурного
середовища у таких змішаних спільнотах завжди були в «меншості», тому
«більшість» мала всі шанси зробити свою брудну і брутальну справу – вона, ця
«більшість» і вмотивувала зверхність насилля і ординського безкультур’я, що
привело до загарбницьких війн і торжества етнопаразитизму в людських
спільнотах. Політика стала «брудною справою». Само собою зрозуміло, що такі
змішані людські спільноти задушили самодостатні екосистемно-господарські засади
оріянської етнокультури, і тому, влаштували своє громадсько-політичне життя
так, як це роблять мародери, і взагалі, - злочинці. Від того, що «більшість
завжди права» ми потерпаємо і сьогодні. Ось де витоки затратної економіки і
сучасних проблем довкілля, збережені
цивілізацією до наших днів. Отже, запанував світовий рабовласницький лад як
перша форма того, що ми зараз сприймаємо як «глобалізацію».
Аби якось урівноважити натиск
дикунських способів життя, людство витворило такий собі компроміс між культурою і безкультур’ям
внаслідок рецепції рабовласницького за-конодавства. Назвали цей витвір
латинським словом «цивілізація». Цікаво, що Геродот, описуючи побут наших
пращурів, зауважує: «Закони їм не потрібні, бо закони у них всередині», в той
час як ми знаємо, що першими законодавцями для змішаних рабовласницьких
спільнот античного світу були : Солон,
Лікург, Соломон, Юстиніан та інші рабовласницькі законодавці, котрі своїм вже
зплебеїзованим громадам «дали закони», тобто, нав’язали їх зверху не як питомий
звичай, а як зверхницькі окупаційні правила для рабовласницького побуту.
Нагадаю ще, що ні наш народ, ні його аутентичні предки ніколи не мали
аутентичного рабовласницького чи кріпосницького устрою, а релікти звичаєвої
копної правосвідомості нашого народу були брутально знищені лише коронованою
курвою Катериною ІІ, бо вони несумісні з канонами кріпацтва.
Всі метаморфози, що відбувалися
в історії людства після того як вона стала цивілізованою, розвивались в межах
цієї рабовласницької системи координат, що всіма засобами зберігала панівне
становище глобалізованого дикунства і рабської самосвідомості зплебеїзованих
спільнот всупереч національновизвольній боротьбі культурних верств людства за
свободу. Відоме діло – ці культурні верстви зазвичай перебували у «меншості», а
тому плебейсько-ординска ментальність з ними не рахувалась.
Феодальний лад не був створінням
суверенних націй. Це була лише перехідна форма збереження світових
насильницьких порядків, що підтримувалась системою, так званих, династичних
шлюбів заради кругової поруки з тотальною узурпацією влади. Всі правителі
феодальних держав не були лідерами націй, вони були ставлениками світової
(глобальної) системи солідарних династичних шлюбів, тобто, феодальної форми
реалізації глобалістичних амбіцій, не зважаючи на мілітарні чвари і розбої під
прикриттям «феодальної роздрібненості».
Про наступні, так звані,
«соціальноекономічні формації» і додати нічого – їх глобалістична суть
очевидна: капіталізм, імперіалізм,
науковий соціалізм, комунізм і тепер вже – глобалізм, є не чим іншим, як ступенями
закономірної деградації і узурпаторської вишуканості законсервованого світового
рабовласницького ладу.
Але яким чином можна уявити собі
можливі шляхи подолання наслідків праісторичного збочення, фіговим листком
якого є гуманізм, гуманістичне квазіпросвіт-ництво, проповідь комуністичних
перспектив людства і квазірелігійної догматики нових світових релігій за
сприяння і підтримки імперських потуг панівного у теперішньому світові
насильницького політичного устрою.
Демагогічними гаслами останнього
є демократія і проголошення розмаїтих «курсів реформ», а надто
«революційновизвольного» зуду, як засобів оздоровлення суспільства від
небезпечних хвороб цивілізованого громадськополітичного устрою. Насправді такі
тенденції в гуманітарній політиці приведуть до ускладнення суспільних недугів,
плебеїзації і деградації світових спільнот, їх інвалідності і загибелі в умовах
екосистемних і гуманітарних катастроф.
Найхарактернішими виявами цього
досвіду були світові війни і феномени більшовицько-капеесесівської узурпації
влади та з’явищ гітлерівського нацизму. Обидві тоталітарні системи були прямими
наслідками зомбування ошуканих гуманістичною, комуністичною, демократичною і
квазірелігійною облудою зплебеїзованих людських спільнот. Обидві тоталітарні
системи підло експлуатували цілком природну для культурного людства
націоналістичну ментальність. У випадку більшовицько-капеесесівського
тоталітарного іга, як спадкоємця деспотії московського імперіалізму, це була
підступна доктрина старшобратствующого панслав’янізму, а у випадку
гітлерів-ського фашизму (нацизму), виявом аналогічної підлості були спекуляції
на таємницях арійської праісторії з
проповіддю брутального етнопаразитизму шляхом експлуатації природних
національних почуттів поневоленого міжнародними покручами німецького народу.
Сучасним варіантом світових
війн і тоталітарних систем (як легалізованих, так і утаємничених) є
глобалістичні амбіції транснаціоналізму, що експлуатує технічні засоби
інформаційної, фінансово-економічної, квазікультурологічної і технологічної
інвазії вкупі з брутальним нав’язуванням ерзацкультурних цінностей і
зомбуванням населення з метою нівелювання етнокультур і тотальної плебеїзації
людства.
Глобалізм не є, так званою,
невідворотньою «об’єктивною необхідністю» з утвердженням якої треба змиритись усьому людству.
Цю демагогію ми вже проходили на прикладі «наукового комунізму». Глобалізм як
найбільш вишукана форма рабовласництва і тоталітаризму, плекає ідеологію
творення космополітичних наднаціональних варіантів легалізованих і утаємничених
корпорацій міжнародних покручів; по суті – наддержав, відомих в історії під
назвою «імперій» (в тому числі і мафіозного характеру) з манією світового
панування корпоратизованих міжнародних виродків. Тип корпоратизованого
міжнародного покруча несамодостатній, а тому, патологічно агресивний і
одержимий експансіоністськими амбіціями, несе в собі генетичні риси ординця:
він жадібний зі схильністю до крадіжок і жебрацтва, брутального хамства і
нещирості, лихослів’я і злостивості, узурпації (привласнення неналежного) та
інших антисоціальних типів поведінки,
взаємостосунків і збочень у людському середовищі. Ці риси він зберігає коли
стає навіть потужним узурпатором-власником легітимних і нелегітимних матеріальних
статків і незчисленних мафіозно-політичних прерогатив. Він зацікавлений у
пропаганді ерзацкультури, квазімистецтва попсомодерністських напрямів,
квазідуховності, що тяжіє до мафіозного, церковнокорпоративного і
конфесійно-секстантського устрою релігійних громад, до квазісоціальної і квазіполітичної
активності (всіляких «ізмів» і «кратій», «програм» і «реформ», до творення
розмаїтих «партій» і «блоків» з метою мобілізувати заради власних прихотей і «об’єктивних» корпоративних
квазіпотреб ресурси суспільних середовищ і громадянських верств. При цьому міжнародний покруч відверто демонструє свої
паразитичні якості як ознаки особистих і корпоративних доблестей: «знай,
мовляв, наших!» Заради цього він
наповнює весь інформаційний простір глобалізаторським чадом аби витворити
зручний для збудження етнопсихологічних інвазій каламутний ефір.
Що можна цьому протиставити? Тільки національновизвольні змагання націй за
власне відродження! «В своїй хаті – своя Правда
і Сила і Воля!», - так нас навчав пророк Тарас Шевченко. Президентові
Франції генералові де-Голлю належать знамениті два слова: «Європа Вітчизн». Це
те, що він запропонував як альтернативу політиці євроглобалізму у другій
половині минулого століття. Націоналізмові належать пріоритети ідеологій
творення світової системи самодостатніх національних екосистемногосподар-ських
Вітчизн Суверенних Націй з координацією,
а не субординацією співжиття цих
суверенних націй аби пильнувати світову екосистемну безпеку разом з безпекою
ненасильницьких систем державності і світового устрою у всесвітній макросистемі
самодостатніх державних утворень, не зацікавлених у перерозподілі ресурсів з
метою недопущення глобалістичного диктату і нівелювання національних
етнокультур.
За досить влучною формулою
членів Кирило-мефодіївського братства – це такий міжнародний устрій, де
суверенні нації мають жити НЕРОЗДІЛИМО І НЕЗМІСИМО у світовій спільноті
самодостатніх вітчизн, носіїв унікальних екосистемногосподарських етнокультур.
І це не ідеологічний, штучно сфабрикований прожект, а відродження звичаєвої для
кожного народу практики співжиття, характерної для дорабовласницького світу. До
видатних сучасних державних діячів світового масштабу у антиглобалістичному
напрямі світової політики крім, Шарля де-Голля, належать: Отто Леопольд фон Бісмарк, Конрад Герман Йозеф
Аденауер, Джавахарлал Неру, Карл Густав Еміль Маннергейм, Франціско Пауліно Ерменхілдо Теодуло Франко і
Баамонде Салгадо Прадо де Андранде, Пак Чжон Хі, Чан Кай Ші, Гамаль Абдель Насер, брутально
знищений глобалістами Муамар Каддафі та інші самодостатні національні лідери.
Їх діяльність варто вивчати, знати достеменно їх наукові і політичні біографії;
у них є чому повчитись. Саме їх замовчують, видаючи натомість масованими тиражами банального змісту літературу про
александрів македонських, чінгісханів, наполеонів, гітлерів, ленінів, сталінів
та інших завойовників і узурпаторів-глобалістів разом з видатними кон’юнктурниками
у світовій політиці типу Рузвельта,
Черчілля, Тетчер та їм подібних.
Вихід із непевної ситуації один
– переоцінка цінностей з опорою на оріянські духовні першовитоки з відродженням
концептів відичної культури і екосистемногосподарської етнокультури людства.Такі
перспективи розвитку світової співдружності людських спільнот не потребують
ніяких глобалістичних обгрунтувань і не несуть в собі загрози нівелювання і
узурпації національних суверенітетів.
Український народ має пишатись
тим, що є прямим питомим нащадком і спадкоємцем своїх справді великих пращурів і має обов’язок
бути гідним їхнім нащадком, пильнуючи власну, глибоко традиціоналістичну, ні в
кого не позичену національну гідність.
Наша зброя у боротьбі за
антиглобалістичне національновизвольне відродження і самовизволення культури
людських спільнот сучасного світу така ж, яка була і в наддніпрянських оріян – екосистемногосподарська
етнокультура самовідтворення націй з родоладом рідного коша і потужна
культуротворча експансія у світовий простір, хоча нелегка це ноша – іти за
істину супроти всього сучасного, істотно зплебеїзованого світу. Але вона варта
того, аби відвернути загрозу ординських потуг до тоталітарної глобалізації.
Суть справи не в закликах у
давно минуле, а у відродженні питомого
, що є непреходящим, а, значить –
вічним. Вивчайте практику родоладу, варнового, храмово- вічового устрою, систем
звичаєвого (копного) права і ви багато чого зрозумієте. Вічовий устрій, або
просто «віче» - це не зібрання декласованого наброду, а сонмище
загальновиз-наних на всіх рівнях храмово-громадського устрою і урядування
мудреців; там не голосували «більшістю», там «віщували» більшою мудрістю бо то були
сонми волхвів, самодостатніх особистостей, віщих людей, що мали обов’язок вести перед громадами
публічний дискурс (колективне думання) і приймати рішення не ті, за якими була більшість, а ті, за якими була
НАЙБІЛЬША МУДРІСТЬ. В наступні епохи: рабовласницький республіканізм, феодалізм,
і частково пізніше, це було злочинними способами формалізовано і узурповано як
«право вето» в інтересах узурпаторів влади над зплебеїзованою більшістю, а в
демократичних суспільствах - в таке ганебне явище як тотальний одобрямс з
всеосяжним єдинопослушанієм зплебеїзованих мас, званих «трудящими» і
«народними».
Отже, будь-які форми правління
чи громадськополітичного устрою можуть бути ефективними (тобто, не
вироджуватись в охлократію і люмпенський
«беспирдєл») лише в лоні культури родоладу, варнового (якісно сруктурованого)
суспільства, філософське бачення якого дійшло до нас як концепт «сродної праці»
Григорія Сковороди, храмово-вічового устрою в системі звичаєвого права (саме того,
про яке Геродот писав: «Закони їм не потрібні, бо закон у них всередині»),
копної правосвдомості і відповідної виборчої системи, характерної для
аутентично-звичаєвих, а не брутально нав’язаних рабовласницьких правових систем.
Все це обов’язкові атрибути того, що деякі мислителі нового
часу (в першу чергу – Руссо) називали «громадянським суспільством». А що мають
на увазі теперішні узурпатори-глобалісти, вимовляючи правильні слова про
«громадянське суспільство», то це ще треба з’ясовувати з антиглобалістичних
позицій, тобто, з позицій традиціоналі-стичного, а не кон’юнктурного мислення. У давніх греків для означення
поняття «мистецтво» було, принаймні, два терміни: «art»,
або «ars» і «techne». «Art» - це високе мистецтво, або священнодійство; «techne» - низький стиль мистецтва, те, що зараз інколи називають «попсою»,
«халтурою», «модернізмом», «люмпенською какафонією». Саме цей стиль є зараз
панівним в ідеології і політиці, що загрожує етнокультурам людських спільнот
тоталітарною глобалізацією.
Далеко не всі сучасні націоналісти,
демократи та люди інших модерністськиж громадськополітичних переконань
володіють високим стилем мистецва традиціоналі-стичного мислення. Тому так
важко і непевно відроджується, розправляє спину і піднімається з колін цей
легендарний і могутній велетень – Великий Український Народ. Але відроджується,
і відродження його є вирішальним екосистемногосподарським і етнокультурним
фактором глобального порятунку людства, а тому, має обов’язок бути
невідворотнім. До насильницького запровадження на Землі рабовласницьких збочень
людство не знало фантомів глобалізації, тому ці фантоми не є ні невідворотніми,
ні вічними. Привид глобалізації розвіється у вічності коли людство назавжди
розпрощається з ганебним з’явищем, ім’я якому – рабство. І так буде! Рабами не
народжуються. Культуротворча потуга людства достатня для того, аби вона
примножувалась, а примножившись, вона переможе!
11 – 16. 01. 2012(7520) року.
Б. Фастівець
На пропозицію В. Склярової для
Слобожанського дискусйного клубу (Писано
у Стаханові)
P. S.
Віщувати не означає займатися безпредметними пустопоржніми гаданнями і
пржектами про те, коли будемо мати наяву вожделенні примари і абстракції
комунізму, чи ще чогось подібного. Абстракції потрібні не як інструмент
пророцтва, а як математичні засоби аналізу сущого заради чіткого бачення подій,
явищ та їхніх наслідків, Причини – це не
тільки абстрактні концепти, причинами можуть бути звичайні події, явища і
вчинки людей: свідомі і неусвідомлені.
Віщувати – значить
передбачувати (тобто, бачити наперед!) можливі і неможливі і невідворотні
майбутні наслідки того, що ми робили вчора, робимо сьогодні і вирішуємо робити
завтра й післязавтра. Саме цим родолад, храмово-вічовий устрій коша у
варновому, тобто, якісно структурованому суспільстві ( а тільки таке
суспільство може бути громадянським!), відрізняється від плебейської демократії
і люмпенсько-ординської диктатури більшості. Хто полюбляє доречно і недоречно,
безладно і до ладу, вживати це священне слово «віче», мусить зарубати це собі
на своєму плебейському носові. Майбутнє належить не рішенням «більшості», а рішенням БІЛЬШОЇ МУДРОСТІ!
Якщо храмово-вічовий лад оріянських громад був змаганням мудреців, то система демократичного парламентаризму, як і система
більшовицького і посткомуністичного радянського безладдя є змаганням придурків
з пройдисвітами.
Немає коментарів:
Дописати коментар