Редакції газети «Рада Козацька»,
Високоповажне товариство !
Шлю вам свій рукопис «Незамулені
джерела» аби порадитись з вами, бо, мабуть, на те вона і є «Рада Козацька», щоб
мав козак можливість порадитись.
Кажуть, що історія чимось схожа на верцадло
і, якщо в неї пильно вдивлятись, то можна побачити самого себе сучасного.
Думаю,що це може бути правильним при одній умові: історія має бути питомою,
справді нашою, тобто, тією, що належить саме тому народові, котрий сам себе
історично осмислює, бо скільки б ми не вдивлялись в чужу історію, самих себе,
ні колишніх, ні сучасних, ми там ніколи не побачимо, бо то буде царство кривих
дзеркал, так звана, кімната сміху.
Я вирішив поділитись з вами
думками про те, яким я самого себе разом із своїм рідним народом побачив,
вдивляючись пильно в те, що ми звемо вітчизняною історіографією з усім, що є до
неї причетним і тотожним з вібраціями етнокультури рідного народу. Якщо те
бачення чогось варте, тоді я справді дивлюсь в одвічну стихію історії свого
великого народу, сповненого власної, ні в кого не позиченої національної
гідності.
6. 05. 2010(7518) року.
Щиро:
Б. Фастівець
Незамулені джерела
Визволю народ руський з неволі лядської...
Богдан Хмельницький
Не так давно я подумав про те,
аби спробувати пошукати істину історичних витоків українського козацтва у
деяких незамулених джерельцях тієї української історіографії, на вершині якої
бачимо Михайла Грушевського.
І знаєте, мені це вдалось. Справа в тому, що суспільство, на тлі якого
паразитувала, так звана, Київська Русь, не було ні однорідним, ні монолітним,
Його стан був типовим для багатьох тодішніх людських спільнот, що зазнали
руйнівних глобалістичних впливів світового завойовницько-рабовласницького ладу,
що тільки-но вичерпав свій історичний ресурс. Тому про якусь державницьку
єдність і монолітність у такому стані суспільства годі було й думати.
Переважна більшість істориків і
хроністів зазвичай слугувала своїми писаннями завойовникам і фіксувала у тих
писаннях саме про наслідки завойовницьких діянь узурпаторів-глобалістів, особливо
не переймаючись життям традиціоналістичних громад і проблемами автохтонного
розвитку людських спільнот, що творили у повсякденних буднях і святах власну
культуру, власну історію і власне майбутнє. Все це залишалось у тінях і
напівтінях світової і регіональної історіографії, так би мовити, «поміж
строчок», і навіть, поза контекстами історичних писань, а ще на скрижалях
археологічних культур і у вібраціях духовної культури народів. Словом, істина
ніколи «не лежала на поверхні історії» як полюбляють висловлюватись деякі
науковці.
Отже, сплебеїзована внаслідок
впливів світового рабовласницького ладу частина тодішнього нашого суспільства,
пізніше (через кілька століть названого
імперськими істориками «Київською Руссю», корилася час від часу спонтанним
завойовникам і узурпаторам влади, тобто, різним князям-заволокам з «дружинами»
(ватагами військових найманців), а інша частина того ж таки суспільства, що
твердо зберігала автохтонний прадавній орійський звичай, намагалася жити так,
як жили споконвіку їхні тубільні предки на засадах власної етногосподарської
культури, аутентичної ненасильницької державності родоплемінного звичаєвого
суспільства, відично-православного віросповідування з варново-вічовим устроєм .
На сторінках 66 – 74 сьомого тому «Історії України-Руси» Михайла Грушевського
серед різноголосся переказів і писань про черкасів, чорних клобуків (в іншій
термінології – торків і берендіїв) та про їх примноження «припливом
утікачів-тубільців», виявилось для мене, що «черкаські люде», або просто
«черкаси» з усією тією загадковою «чорноклобуцькою» людністю таки не розсіялись
і не зникли без останку під час «колонізаційних переворотів», як писали
історики...
Черкасько-чигиринський початок
козацтва бачиться (зокрема Антоновичем, Каманіним та іншими) як воєнно-служебні
громади, покликані корпоративно і організовані на основах «громадсько-вічового
устрою». Підозріло замовчуваний
істориками «противукняжий рух» часів, так званої, «Київської Русі»
(йдеться про національновизвольний, по суті, спротив наших, реліктових уже на
той час, православновідичних слов’яно-орійських громад окупаційній експансії
князів-заброд з їхніми «дружинами» -
узурпаторів влади над самоврядними громадами, що утверджувались при владі на
теренах наших громад за підтримки декласованого плебейства і при пасивності
посполитих (общинників), тобто, тубільного населення. То були заволоки-чужинці,
зокрема, варязькі і не тільки варязькі ). Так ось цей підозріло замовчуваний
багатьма істориками, національновизвольний по суті рух, вирізнявся як спротив
тубільних, тобто, місцевих громад, що за висловом деяких істориків
«виломлювалися з князівсько-дружинного устрою, щоб спекатися тих князів і
самоорганізуватися як громадсьо-вічові спільноти, за їх термінологією «отдельные общины». «Князья, предводительствующие этими общинами, носят
особенное название гетманов, а во внутреннем устройстве эти общины представляют
сохранившееся вполне начало общин славянских и подчиняются как высшей власти
приговору веча, которое теперь называется
радою». У Каманіна в цьому
плані мова іде про «отдельные общины, во главе каждой из
которых стоит свой особенный князь». Очевидно, що одним із виявів цього, національно-визвольного по суті
руху було і досить-таки загадкове явище, відоме під назвою «Повстання Мухи» у
Києві.
Дашкевич в оповіді про
«Болоховську землю» (1876. стор. 120) висловлюється з певністю, що «колыбелью южнорусского
казачества (тобто, українського козацтва) мы решаемся
считать те территории, где в половине ХІІІ века летопись помещает «болоховцев», их союзников
и единомышленников».
Ось таких реліктових острівців нашого прадавнього слов’яноорійського родоплемін-ного варново-вічового
устрою під опікою уцілілих від «великокнязівських» репресій відичноправославних
волхвів-характерників на теренах, так званої, Київської Русі, в далекі від нас
часи званих Араттою, Оріяною з етнокультурами Трипільського типу, було досить,
аби породити феномен Української козаччини на руїнах загарбницько-узурпаторської
квазідержавності «династії Рюриковичів» у її київському варіанті.
Зараз з певністю можна
говорити, що найзначнішими такими етнонаціональними осередками української
козаччини були терени Канівщини, Черкащини і Чигиринщини з Холодним Яром, а на
Поділлі - історичні терени Болохівської республіки, що є також історичною
батьківщиною знаменитих левенців. Прізвище «Левенець» побутує в Україні і зараз
нарівні з поняттям «козак». Думаю, що незабаром ми дізнаємось від істориків і
краєзнавців про безліч інших таких урочищ, де збереглися релікти нашого
прадавнього відичноправославного слав’яноорійського звичаю, аби відродитись
феноменом українського козацтва з чистих джерел характерництва і Відичного
Православ’я з його невмирущою Славою. У
далекі від нас часи в тих реліктових острівцях нашої прадавньої слов’яноорійської
спільноти, устрою і національного звичаю, знаходили пристанище всі оті черкаси,
чорні клобуки, торки і берендії, берладники і бродники з тмутараканцями, як і
ті, хто ще й зараз записує свою національність словом «козак» замість «українець».
Думаю, що й тепер, у наші часи біля тих «родових вогнищ» будуть збиратися і вже
збираються ті, хто здатний натуралізуватись
у традиціоналістичному козацькому середовищі.
Викладене мною зараз наводить
на думку про те, чи варто і справді дуже
вже наполягати на пріоритетності тієї історичної назви України, що звучить як
«Русь». Мабуть-таки етнонім «Русь» більше пасує тій частині нашого
давньокиївського суспільства, котрій протистояли підозріло замовчувані
істориками «противукняжі рухи». Скоріше за все «Руссю» називали тих, хто
обретався у сферах впливу «князівсько-дружинницького» устрою, а не тих, хто
«виломлювався з нього аби спекатися тих князів» і самоорганізовувався в
«громадсько-вічових спільнотах», де провідниками були отамани і гетьмани, а вищою
владою був «приговор віча». Коли це так, то буде зрозуміліше, чому московські
держиморди, як називав їх картавий пройдисвіт Ульянов-Ленін, вкрали у нас саме
цю нашу історичну назву, а не якусь іншу. Та й на теренах власне Московського
царства продовжилось це вікове протистояння між громадами, так званих
«старовірів» і узурпаторською московщиною нащадків Андрія Боголюбського і
Великого князя Юрія, його батька, котрий і справді, мабуть-таки, мав непомірно довгі руки, і канонізований як
засновник Москви, хоча й помер від перепою на великокняжому бенкеті у Київі.
Дається це вікове протистояння взнаки ще й тепер у сучасній Московщині, котра
круто репресує діяльність громад теперішніх російських рідновірів, званих в
Росії «старовірами», котрі ще й зараз мають виразний імідж нащадків «народу
козацького». Жаль лиш, що небагато теперішніх російських «рідностаровірів» пам’ятають,
що мову, якою вони послуговуються як звичною для них, їхнім предкам нав’язало
силою якраз «рівноапостольне володимирове христовізантійство», котру воно викупило у двох пройдисвітів родом із
староболгарської Македонії спеціально для того, щоб вибивати з пам’яті «новонавернених» будь-які спогади про мову і
віру предків. Справді рідною для російських старовірів є та мова, котрою у
деяких їхніх громадах ще й зараз співають реліктові пісні про стародавній,
забутий вже й в Україні, козацький побут, і котру вони самі ще й досі називають
козацькою мовою. Азвучить та мова для нас просто як один із реліктових говорів
нашої рідної української, біографія якої сягає прасанскритичної давнини.
Більш зрозумілим стає також і
те, чому Богдана Хмельницького проголосили саме Великим Гетьманом Війска
Запорозького, що юридично і фактично репрезентувало тоді Україну, але не
Великим князем Руси Київської. І столиця залишилась-таки в Чигирині, а не
перекочувала до звізантійщено-захристиянізованого Київа. Та й інші гетьмани
України столицями своїми обирали то Батурин, то Глухів, то Гадяч, але не Київ.
І залишались-таки Гетьманами, а не спокушались титулом Великих князів Київських,
бо Київ, як такий, ще на багато століть залишався символом узурпації влади
іноземними окупантами під іменем «матери городов русских».
Більш зрозумілим стає і те, чому наша славна писана історія,
яка без жодних сумнівів була славною і до часів, зафіксованих «Повістю
временних літ», але як крізь землю провалилась не залишивши про себе, хоча б
яких-небудь вітчизняних письмових свідчень, а те, що чудом уціліло через віки і
тисячоліття, узгоджуючись як з археологією, так і з «тінями і напівтінями»
світового історичного контексту та «між строчками» світової історіографії разом
з праісторичними вібраціями нашої національної духовної і матеріальної
культури, ще й зараз кваліфікується як «антинаукова підробка» з метою
«дискредитації» замовленої узурпаторами «єдиноістинної (брехнею підбитої)
історичної правди).
Славна династія «руриків» добре
попрацювала, а особливо «рівноапостольний» із своїми клевретами і наступниками
добре подбав, аби плоди узурпаторського «єдінонедєлімства» проросли пишними бур’янами
«єдіноправильності» плебейської історіографії і холопських релігійних догматів.
Ось чому і колишня, нав’язана
нам «книжна мова», тобто, македонський діалект староболгарських говорів,
канонізований і вдовбаний нам у свідомість як засіб представлення релігійної
догматики, «освяченої» візантійськими імператорами (до послуг
«рівноапостольним та мудрим»
князям-покручам, - узурпаторам нашого національного суверенітету) так і не
стала «рідною» нашому народові, а перекочувала
в Москву, на Північ, аби нею послуговувались московські спадкоємці
руриківської узурпації влади...
Кров’ю і залізом московські самодержці довели ту штучну
книжно-церковнослужбову мову до статусу
«живого великорусского языка», що злизав все розмаїття мов і говорів підбитих під Московське
царство племен і народів, про що свідчить той же Володимир Даль у своїй праці «Говоры Российской империи».
Наш же великий народ –
родоначальник індоарійської мовної сім’ї
народів, що започаткував багато тисячоліть тому чинну і зараз світову
етнокультуру, звужену до стану цивілізації, заново відродив свою питому рідну
мову, вивів її на рівень найкультурніших у світі мов, не потіснивши і не
знищивши жодної іншої мови, і впевнено відроджує тепер всю свою питому власну
православну душу.
Отже, так звана, «Київська
Русь», хоч, може це і прикро буде декому усвідомити, не була ні формою, ні
змістом нашою питомою аутентичною державністю, а була насильницьким імперським
утворенням чужеродних узурпаторів влади на тілі прадавньої спільноти наших
праслав’яноорійських предків на нашій землі і над нашим народом, чому і
зустріла спротив нашого тодішнього національного лицарства , котре взірцево
покозачилось після безславної загибелі узурпаторської державності руриків на
українських теренах.
Оскільки великокнязівсько-
дружинницька Русь була чужеродним агресивним з’яви-щем на наших українських
теренах, що нахрапом узурпувало владу всюди, де тільки воно з’являлось, то стає
більш зрозумілим і те, чому все, що і де тільки не обреталось стаціонарно, чи
кочувало на наших степових і лісостепових просторах, неодмінно було ворожим для
київських князів-узурпаторів з неслав’яноорійськими іменами і для їх етнічно
строкатого потомства, як це ми бачимо скрізь у відомій нам імперській
історіографії про нашу Вітчизну. Древляни – вороги, бо їм було дуже не до вподоби здирницьке «полюддя».
Половці і печеніги – теж вороги, бо, мабуть, нехотіли задарма «поділятись» з
великими князями та їх «дружинниками», своїми статками. Торки, черкаси,
берендії – якісь непокладисті, таємничі і підступні спільноти, теж «небезпечні»,
бачте, для первопрестольної Руси Київської, бо не хочуть, щоб їх дурили. Та й
тиверці з уличами і дулібами ведуть себе якось непевно, ненадійно і підступно,
бо у них завжди щось своє на умі. Так було і потім, так є й тепер: «мазепинцы», «гетманцы», «атаманщина», «оуновщина», «бандеровщина» - все они предатели, бандиты, да и вообще все
они «хахлы» - продажные шкуры», - бо не хочуть, бачте, жити «по
блатным понятиям», в енергетичному середовищі несамодостатності, підлості і ошуканства. І якщо добре вчитуватись у
московський спосіб редаговану історіографію, то скрізь будемо бачити суцільну
казуїстику і ошуканство, що нагадує про кумедний випадок з шкільного життя,
коли в одному посібнику було надруковано, що Челубей вийшов на поєдинок з
Пересвєтом перед Куликовською битвою, а в іншому посібнику надрукували, що те ж
саме зробив Темір-мурза, школяр Миколка до свого шкільного твору додав малюнок,
де Темір-мурза, скачучи на огирі заарканює Челубея і вигукує: «Куди, шайтане,
прешся! Там моє місце!» Звідки було
знати школярику Миколці, що Челубей і Темір-мурза – то одна і та ж особа..., а
Куликовської битви, як такої, взагалі не було, вона просто видумана істориками на замовлення московських
окупантів.
Ось так і є: все
трактувалось-перетрактовувалось, називалось-переназивалось, блюзнірство одних
окупантів покривалось блюзнірством інших окупантів, а аборигени до нестями плутались у тенетах
окупантського блуду, втрачаючи зв’язки з питомими першовитоками аутентичної
минувшини. І нічого вже їм не залишалось, як тільки оголосити себе ворогами
самим собі і шукати друзів серед старшобратствующих окупантів. Така є доля
народів і племен, котрі споглядають власну історію очима своїх поневолювачів.
Власне, і назва ця «Київська Русь» ніколи ні практично, ні юридично не
існувала. Вона, як і Куликовська битва,
видумана пізніше, так би мовити «заднім числом» услужливими «істориками»
на замовлення імперських владоможців. Назва «Русь» означала державність з
князівсько-дружинницьким устроєм на відомих історичних теренах, що правила
нашим народом як мародер-окупант, збираючи «полюддя» і пригнічуючи наше питоме
національне самоурядування, представлене варново-вічовими громадами під
проводом отаманів і гетьманів, що зберегли православновідичний слав’янноорійський
звичай. Про це свідчить як трагічна доля варязького князя Ігоря на Київському
престолі, з яким розправились древляни,так і вся історія панування руриків в
Україні разом з наслідками того панування.
Стосунки руриківської
державності з традиціоналістичним православним слов’яноорійським лицарством
були досить складні і суперечливі: від протистояння і протиборства до
використання чубатих волонтерів з голеними підборіддями у загарбницьких походах
і в війнах, про що свідчать іноземні хроніки, аж до уподоблення Великого князя
в іпостасі православного слов’яноорійського лицаря, як це сталося із
Святославом Ігоревичем Хоробрим, що став першим варязьким князем на київському
престолі, котрий носив слов’яноорійське ім’я і, у зв’язку з трагічними для його
батьків обставинами змалечку був вихований як православний орієць. До подібних
феноменів слід віднести і тих нащадків великокнязівських родів, котрі стали
козацькими гетьманами вже після того як князівсько-дружинницька Русь перестала
існувати. Найзнаменитішим серед таких гетьманів був Байда Вишневецький, хоча
дивним здається нам, чому той Байда збудував свою «січ» на тактично і
стратегічно нікчемній Малій Хортиці,
коли поруч була справді підходяща для цього Велика Хортиця ?!
Київська Русь загинула
безславно,бо мали ми в ній, ніби-то «своїх» князів, але, бачте з варязькими
іменами, а княжата їхні - інтернаціональні
покручі, за небагатьма виключеннями, у масі своїй підло заганяли один
одному «ножі в спину» доки не загубили
вщент свою, ними ж самими сплюндровану, узурпаторську державність. Майже через
тисячу років після цього чернець Грегор Мендель сформулює біогенетичну
концепцію згідно з якою вироджуються покручі у поколіннях своїх нащадків.
Відроджувати нашу питому
аутентичну ненасильницьку православну слов’яноорійську державність випало на долю
українському козацькому роду. Дається це йому, як свідчить історія, і як бачимо
тепер, нелегко, бо зло за багато століть (чи тисячоліть?!) проросло надто
глибоко в наш національний організм і ускладнилось катастрофічно злоякісними
новоутвореннями часів панування на нашій землі Московського царства і
комуністичної імперії.
Але не ми перші, і не ми
останні! Провідні нині європейські нації, кожна у свій час, здолали свій
національновизвольний бар’єр, і ми теж
його неодмінно, рано чи пізно, здолаємо. Ми великий народ, народ сповнений
власної, ні в кого не позиченої, національної гідності. Саме наші предки
започаткували багато тисячоліть тому світову цивілізацію, котра і зараз є
цивілізацією плужного землеробства, одомашненого тваринництва та
інформаційно-енергетичного і технологічного поступу. Праісторично саме
український народ в особі прямих своїх слав’яноорійських предків є
родоначальником індоєвропейської, інакше – індоорійської мовної сім’ї народів,
що на протязі тисячоліть з часів енеоліту (мідного віку) витворили саме ту
сучасну світову етнокультуру, котра є провідною у земному родові ще й тепер, не
зважаючи на вчинені проти неї міжнародними злочинцями і
невігласами-глобалістами тяжкі злочини.
Українці – козацька нація, а
козаки – то нащадки і спадкоємці прадавнього варново-вічового суспільного
устрою, що створив підвалини неперевершеної, хоч і знехтуваної теперішньою
практикою, культури етногосподарського виробництва на базі одомашненого
тваринництва і плужного землеробства з розвиненими народногосподарськими
технологіями на концептуальних засадах сродної праці, збережених генієм
козацького сина Григорія Сковороди, що є і зараз взірцем гармонійного співжиття
людських спільнот з природою без етносоціальних і екосистемних катастроф. Наш
національний традиціоналізм покликає нас на героїчний чин в ім’я відродження наших етнокультурних першовитоків, бо в них мають
опору шляхетні верстви сучасної світової спільноти народів, котрі плекають
енергетику сталого розвитку земного роду на нашій планеті. Саме ця проблема
сталого розвитку земної цивілізації без етносоціальних і екосистемних катастроф
є ключовою у діяльності ЮНЕСКО, що є організацією, котра діє в рамках сучасних
Об’єднаних націй.
Свого часу знаменитий
англійський економіст Арнольд Тойнбі (не плутати з філософом і істориком з
таким же іменем !), досліджуючи етногосподарську діяльність запорозьких
козаків, дійшов висновку, що той досвід господарювання радше належить
майбутньому, аніж минулому... Його
висновки,як виявила потім наступна історія і сучасна практика, були пророчими.
Ми діти саме цього народу, що
покликаний у світі на провідну діяльність у сфері плекання способів
етногосподарського виробництва і справді прогресивного розвитку, що не руйнує,
а зберігає і розвиває екосистему нашої планети.
В умовах, що склалися тепер в
Україні, особливої актуальності набула проблема етнокультурногосподарського і
громадянського відродження Сходу і Заходу проти
узурпації влади в суспільстві за спільні дії національнопатріотичних
сил. Пріоритетно звучить нагальна необхідність подолати еклектизм світобачення,
світосприйняття, світорозуміння і світотворення у свідомості
національно-патріотичної партократії. Цей останній є провокуючим стимулятором і
без того нестримного процесу тотальної плебеїзації українського суспільства.
Тому подолання світоглядного еклектизму націоналпатріотичної партократії в ході
етнокультурногосподарського і громадянського відродження України трактуємо так,
щоб було зрозуміло і текстуально і контекстуально, що мова іде безальтернативно
про козацьке, тобто, слав’яноорійське відродження на засадах
православновідичної мудрості наших знаменитих пращурів по суті, котра є
запорукою успіху національновизвольного відродження у всіх напрямках:
політичному, економічному, етнокультурногосподарському,
інформаційнокультурному, мистецькому, громадянському, технологічному і
екосистемному. Цю невідкладну задачу подолання світоглядної невизначеності і
еклектизму націоналпатріотичної партократії з відродженням і стабілізацією
національного сумління на підвалинах безальтернативно питомого козацького
нашого православновідичного звичаєвого мислення – беремо в дужки і, згідно з
правилами точного математичного розрахунку спочатку ретельно виконуємо дії в
дужках, аби забезпечити можливість наступних ефективних дій поза дужками. Це
так тому, що дії в дужках зазвичай є необхідною умовою успіху і
непомильності стратегічного розрахунку
поза дужками, тому і мають цей пріоритет.
Народам жити вільно і вічно у
земному родові нерозділимо і незмісимо, як у Європі, так і у всесвітній
спільноті Вітчизн, плекаючи своє природне довкілля і непорушний традиціоналізм
суверенних націй як альтернативу глобалістичному блудові, що несе в собі
загрозу руйнації і загибелі планетарної екосистеми.
Слава козацькому
православновідичному слав’яноорійському традиціоналізмові !
Слава невмирущій козацькій Україні !
25. 03 – 6. 05 2010 (7518) року.
Броніслав Велес Фастовець-Яблунівський, полковник українського
козацтва .
Немає коментарів:
Дописати коментар