На ній твердо й
несхитно сидять патріоти.
Вірш
невідомого мені автора
Маленькому
хлопчикові сказали:
-
Тимку!
Дивись, курчатко з яєчка вилупилось.
Хтось з мудреців сказав: «Хто володіє минулим – тому належить майбутнє»,
А в душі поета Івана Гайворона «Минуле майбутнім озвалося...».
«Бери
вершину і матимеш середину», - каже нам
Григорій Сковорода.
Хтось із представників тодішніх масмедіа запитав у Івана Піддубного: «Ваша
перша любов?»
-
Україна,
звісно. А як же інакше? Виходячи на арену молився за Україну. Тому і перемагав.
Минуле треба знати для того, щоб усвідомити його
наслідки. Це В. Ключевський так говорив, а от маркіза де Помпадур бачила світ у
зовсім інших вимірах: «Треба добре знати, коли треба брехати, а коли слід
помовчати...»
«Маленькі люди стають великими коли великі переводяться», - говорив
Шекспір.
Великий
український революціонер Володимир Винниченко мав серед сучасників репутацію
«нешлюбної дитини» Карла Маркса. Аби забезпечити Україні щасливе майбутнє він
запропонував соратникам такий план: в одну ніч підпалити всі до одного
поміщицькі маєтки в Україні і дуже засмутився від того, що не знайшов сприйняття, розуміння і підтримки... Кажуть,
що Винниченко був націоналістом, але як видно із сказаного, він мало переймався
тим, що денно і нощно свердлить мізки багатьох наших сучасників: що то є
національна ідея і чи потрібна вона нам?
У
першому наближенні я би сказав так:
Національна ідея – то є доктрина, що обгрунтовує всесвітньоісторичну
місію народу, його місце і роль у світовій спільноті людей. Ось так: народилася
людина. Пишуть їй метрику – де народилась, від кого народилась, коли
народилась. А от навіщо вона народилась – не пишуть, нікому це не цікаво. От і
маємо обов’язок
все життя з’ясовувати
це самостійно.
Чого
не вистачає українцям аби жили вони гідно? Відповідь лежить на поверхні – відчуття
власної гідності, гідності великого і самодостатнього народу, сповненого
власних, ні в кого не позичених національних доблестей.
Нам
не вистачає знання і розуміння власних першовитоків, що спричинює хибне
відчуття і розуміння мети, відсутність
того, що звичайно звуть перспективою. У найбільш загальному часовому вимірі – це втрата
історичної перспективи.
Життя
ж наше багатопроявне і багатовимірне, тому вироджуємось духовно аби злидарювати
матеріально, втрачаємо рівень відчуття гідності десь нижче плінтуса,
плебеїзуємось і деградуємо. Втрачаємо відчуття і розуміння досконалого, тому не
знаємо, що саме нам слід плекати, а що відкинути геть, а через те втрачаємо
культуру, бо культура людська є не чим іншим, як плеканням досконалого у будь-яких
видах, проявах і різновидах діяльності людських спільнот.
Духовність є системою ідеалів досконалого. І якщо ми тверді у певності
того, що культура і справді вичерпує себе плеканням досконалого то вона є не
тільки універсальним інструментом духовності, але й всього буття людських
спільнот на всі часи і для всх країн і народів. Фундаментальним виявом культури
будь-якого народу, тобто, його етнокультури є нація.
Україна справді благодатна земля. Вона подобається всім: і аборигенам і
окупантам. Окупанти теж люблять Україну. І ця їхня любов теж належить до
рудиментів капеесесівської системи, якій, коли і справді можна вірити на слово,
оголосив у свій час війну президент Янукович. Вони люблять в Україні окупаційну
спадщину, залишену їхніми попередниками, вони люблять в Україні все, на що вони
поклали око і до чого нестримно тягнуться їхні загребущі руки. Окупаційну
спадщину вони трактують як органічну складову української історії, а не як чужинське сміття, не як інородне тіло
внашому національному організмові; в
українській історії вони бачать лише історію поневолення українського народу. Кривда подаєтьс як правда, а правда трактується
як кривда. Вони переконують нас у тому, що мораль є категорією історичною,
преходящою, такими собі штучно виготовленими рамками, що накладають на людей
умовні тимчасові обмеження в залежності від кон’юнктурних обставин, зумовлених
політичною доцільністю з точки зору інтересів окупаційної орди як вони означені
в «блатних понятіях». Вони не знають іншого типу державності і влади крім
насильницької...
Але
національна доктрина ні при яких обставинах не може потрактовувати свавілля як
ознаку свободи в аутентичній національній державі і має тверде переконання в
тому, що проблема свободи є проблема екосистемногосподарської етнокультури
людських спільнот. Ми добре усвідомлюємо, що екосистемногосподарський
етнокультурний тип ненасильницької державності, котрий дійшов до новоісторичних
часів ми мали ще недавно в особі запорозького коша і козацької держави Богдана
Хмельницького. Але чому не досліджуємо
що то була за держава?!
Колаборантсько-окупаційний режим спадкоємців кремлівської орди дуже
полюбляє пудрити мізки електорату поневолених народів такими фантомами як
демократія, гуманізм, прямі демократичні вибори, народне представництво,
народна влада, народний депутат, парламент, всенародно обрані уряди і т.
п. Але все то не більше як фантоми,
тобто, привиди; Пам’ятаєте : «призрак бродит по Европе...». Чому
фантоми? А тому, що жоден народ, жодна нація не витворювала таких форм і таких
методів народног самоуправління. Все то форми і методи поневолення корінних
народів і націй, витворені корпоратизованими міжнародними покручами за
підтримки охлосу, або плебсу, тобто, всякого декласованого наброду, стягнутого
поневолювачами з усіх усюд туди, де вони надумали витворити осередки поневолення
суверенних народів на їх рідних теренах, аби інтегрувати ті народи в пазури
глобалізованого монстра, зруйнувати економічну самодостатність тих народів і
нав’язати
хрематичну систему фінансовоекономічного, політичного і духовного визиску
націй. Відомо ще, що будь-які окупанти і поневолювачі націй є завзятими
реформаторами. Реформи – то ще один фантом, яким дуже зручно пудрити мізки
наївному електорату. Але що це за
фантом? Читаємо у словниках: Реформа, буквально – перетворення, зміна форми без
зміни змісту. Зміни, що здійснюються урядами і не зачіпають основ суспільного і
державного ладу. Реформи, інакше, переформування, є запобіжником руйнації
політичного status quo,
засобом удосконалення різних сфер суспільного життя...
Але чи
можливо що-небудь удосконалити, якщо це робити лише формально, без
вдосконалення змісту? Проголосивши курс реформ, можна робити все, що завгодно,
або не робити нічого. Курс реформ – це симуляція перетворень без будь-яких
істотних наслідків. Реформаторство веде до того, що деградація і дикунство
набувають вишуканих форм. Життя суспільства можна реформувати поки воно
здорове. Реформація хворого організму – це оформлення інвалідності.
Дивитись – це не те ж саме, що бачити. Якщо не краса, то почуття гумору
врятують Україну. Кажуть, що воля, тобто, свідомий вибір певних вчинків, може
змінити навіть лінії наших долонь, а будь-які реформи є морально недоречними.
Вже
говорилось, що мораль – це не рамки, в межах яких слід себе утримувати. Мораль
– це культура вчинків, культура поведінки людського роду. Культура, як відомо,
є плеканням досконалого у будь-яких проявах, тому мораль є плеканням досконалої
поведінки і досконалих вчинків. Досконалість не має еталону. Вона універсальна
і завжди прагне самодостатності, а тому, вона вічна.
Жодні
реформи, побудовані на запозичених духовних цінностях не допоможуть нам «
встати з колін» і якісно змінити на краще наш теперішній побут і нашу історичну
перспективу. Це може зробити лише національновизвольне відродження
першовитоко-вого самобутнього
світобачення, світосприйняття, світорозуміння і світотворення. Саме воно є
запорукою і головним родовим і етнокультурним чинником порятунку народу від
всеохоплюючої кризи, занепаду і загибелі, але для реалізації цього історичного
шансу необхідно відродити питому духовну верству. Як це можна зробити?
Це можна зробити лише всебічною підтримкою мудрих
і морально досконалих людей у їх прагненнях служити рідному народові, захистом
таких людей від винищення окупантами, плекати їх всім миром.
Першовитоки віровідичної мудрості наших предків – праукраїнців є тепер
винятково актуальними, бо донесли вони до нас разом з філософією козацького
сина Григорія Сковороди, реліктами культури родоладу і духом козацького онука і
правнука, хоч і кріпацького сина, Тараса Шевченка, нашу правічну концепцію
сродної праці, і варново-родоплемінної культури, здатної реанімувати у
сучасному, деградованому тривалим поневоленням, українському суспільстві
енергетику творення питомих підвалин традиціоналістичного національного
громадянського суспільства, зберегти і оновити закладену праукраїнцями базову
орійську екосистемногосподарську етнокультуру
людства, зупинити експансію глобалізованої корпоративної
ресурсозатратної системи фінансовоекономічного (хрематичного) визиску націй
і спустошення земних ресурсів, що
загрожує загибеллю земній біоекосистемі.
Заради
пояснення терміну, взятого в дужки, нагадую, що дуже шанований геній античної
науки Арістотель чітко розрізняв економіку і хрематику, тобто, господарську
діяльність заради задоволення потреб суспільства з відновленням і збереженням
екосистемних ресурсів, котру він називав економікою, і систему
фінансовоекономічного визиску націй з її байдужістю до ресурсозбереження і
відновлення екосистемних ресурсів та історичних перспектив людства з
експлуатацією того людства заради
безмірного збагачення панівної охлократичної верстви з одночасною масованою
плебеїзацією людських спільнот. Ось таку квазігосподарську систему
фінансовоекономічного здирства Арістотель, на відміну від економіки, називав
хрематикою.
Тому кожне слово українського
козака, кожний його вчинок, має випромінювати правди одвічної національної
праукраїнської екосистемногосподарської етнокультури з її невмирущим
традиціоналізмом, аби запобігти таким
сумним перспективам не тільки української державності, але й життя на
землі.
Суспільство, і не тільки українське, сьгодні перебуває у стані,
подібному до патової ситуації і марно шукає виходу з неї, застосовуючи
збанкрутілі методи раціоналістичної політології і партократичної плебейської
демократії. Ні правляча більшість, ні опозиційна меншість не є, і не здатні
бути конструктивними у справі виходу із кризового стану. Вони є тотально руйнівними,
і ситуація не зміниться навіть тоді, коли правляча більшість і опозиційна
меншість взаємно поміняють свіїй політичний статус.
Де ж
вихід? А вихід полягає в тому, що знайти його може лише якісно структуроване (варнове)
громадянське суспільство, і то тільки у тому випадку, якщо воно зуміє відродити
як основоположну і чинну філософську концепцію сродної праці і , спираючись на
неї, реанімує свою питому родоладову і варнову (якісну) структуру заради
вдосконалення (істотного, а не реформаторського!) громадськополітичного
світового порядку.
А
закодовані ті першовитоки енергії оновлення людських спільнот не на кам’яних скрижалях Тори
(старого, чи ветхого – як кому подобається) заповіту, а на срижалях генетичного
коду націй. Вони викарбувані там як заповіді наших праукраїнських предків, що
дійшли до нас ще з часів енеоліту, тобто, мідного віку. Ось така наша «Енеїда».
(Ім’я «Еней» озачає буквально «мідний»).
Саме
територія Північного Надчорномор’я стала батьківщиною людської спільноти, що
реально витворила принципово нову екосистемну етногосподарську культуру, оперту
на одомашнене тваринництво, і цією потугою замінила мотижне землеробство
плужним, що дало могутній поштовх розвитку ремесел і народногосподарських
технологій, що лягли в основу збереженої дотепер, а тому, сучасної світової
етнокультури, котра з часів утвердження рабовласницького ладу як панівної
насильницької державності і рецепції рабовласницького римського права стала
називатись цивілізацією. Поняття «цивілізація» не тотожне пояттю «культура»; Цивілізація – це спосіб житя людських спільнот, що керується
рабовласницьким римським цивільним правом, тобто, деградує в умовах
насильницьких типів державності і майнових взаємин. Цивілізації, що базувались
на мотижному землеробстві швидко вичерпали свій історичний ресурс і загинули під
тиском насильницького державного устрою, бо не змогли розвинути настільки
продуктивного виробництва, яке забезпечило б надлишок матеріальних засобів для
утримання насильницького політичного устрою. Екосистемногосподарська
етнокультура, заснована нашими пращурами тримається дотепер, хоч і потерпає від
ординського хамства в тенетах насильницького світового політичного безладдя, та
все ж забезпечує певний надлишок матеріальних засобів для науковотехнічного прогресу. Саме
праукраїнська людська спільнота стала засновницею оріянської духовної культури, розвинула розмаїту родину
індоєвропейських мов і культур. Ось чому ми говоримо, що сучасні інформаціїні,
космічні і лазерні технології стартують і тепер з глинобитних підвалин Мізина,
Трипілля і гротів Кам’яної Могили. Наші пращури започаткували цей прогрес, наше
покликання – врятувати його від
цивілізованого насильства, що паразитує на здобутках вікової
екосистемногосподарської етнокультури і на самому тому прогресові. Це необхідно
зробити як заради власного порятунку, так і заради порятунку світової спільноти
вітчизн, що потерпає від глобалізованого примусу і є альтернативою
глобалістичним амбіціям корпоратизованих міжнародних покручів. Наша зброя не є
засобом винищення людства смертоносними технічними засобами ведення
загарбницьких війн. Наша зброя така ж, яка була і в наших великих прапредків:
потужна культуротворча експансія у світовий простір. Всесвітньоісторичний
прогрес людства зобов’язаний своїми успіхами саме екосистемногосподарській етнокультурі, а не цивілізації.
Бо ніщо інше як цивілізація, тобто, кероване рецепціями римського права
насильство глобалізованого політичного устрою, стимулює ті негативи, які ми
помилково приписуємо науково-технічного прогресу: гонка озброєнь, загарбницькі
війни, спустошення природних ресурсів, екологічні дисбаланси довкілля, потужні
кризові стани земної екосистеми і біосфери, деградація людських спільнот,
ерзацкультурні явища, криза духовності і моралі та їм подібні феномени, що так
тривожать світову громадськість.
То що
ж нам рбити? Колись писав нам Іван Франко, що мусимо мати свій власний розум,
твердий як той кулак, що його кладе собі під голову український мужик коли
лягає спати. Є на світі такий собі автор – Святозар Подільський. Ось він і
пише: «...величезна мудрість і майстерність полягає не в тому, щоб стати кращим
за всіх, а в тому, щоб вибудувати адекватний стиль життя суспільства («правила
гри», якщо комусь так подобається) таким чином, щоб ті «правила) стимулювали
найкращу реалізацію талантів як окремих людей, так і націй та народів в цілому.
Українці ніколи не зможуть красти і жебракувати краще за циган, торгувати краще
за арабів і гендлювати грошима краще за євреїв. Хибність сучасного українського
суспільства в тому, що воно намагається грати за чужими правилами: Хрематичний
економічний устрій, спекуляції на курсах валют і таке інше. Українські
патріотичні сили замість відродження аутентичного громадянського суспільства
вибудовують мережі партократичних виборчих штабів і хочуть «виграти» історичні
перспективи свого народу, граючи за правилами картярських шулерів, забуваючи,
що у таких ситуаціях завжди виграють шахраї. Виграти у окупаційної макросистеми
за правилами демократичних виборів неможливо. Адже ці правила формуються цією
макросистемою, виходячи з інтересів її ситемотворчої потуги, і змінюються
згідно з її нагальними потребами (підвищення чи пониження «прохідного бар’єру»,
мажоритарна, пропорційна чи ще якась інша виборча технологія; монопартійність, двопартійність,
багатопартійність; порядок висування кандидатур, формування виборчих комісій,
системи контролю за їх діяльністю і таке інше... Ще смішнішим є те, що макросистема є суддею ігрищ «у вибори», вона визначає терміни
виборчих кампаній, рахує голоси, оприлюднює результати, затверджує їх визнанням
міжнародних інституцій. Макросистемі служать засоби масової інформації і
соціальні служби. Для того, щоб патріотичні сили не шукали дієвих шляхів виходу
з кризового становища, макросистема іноді дає можливість «виграти» якісь
незначні фрагменти місцевих виборів, творячи ілюзію, що ось-ось буде
всеохоплююча перемога. Аналогічно «однорукий бандит» виборчого ігрища іноді
підкидує наївним гравцям незначну перемогу, вводячи його в непомірний азарт і
бажання все ж таки зірвати «джек пот»... Чим це закінчується, відомо всім:
гравець залишається голим і босим, а власник грального автомата потирає руками
туго набитий гаманець. Сам гравець не помічає як минає час і тікають гроші...
Такі
реалії і підсумки двох десятирічь колаборантсько-окупаційних ігрищ в демократію.
Натомість за ці два десятиліття українського квазісуверенітету на
теренах квазідержавної України вкорінились і зміцніли розмаїті чужеродні
спільноти: китайські, корейські, в’єтнамські, азербайджанські, вірменські,
африканські, тощо. Вони не мають ні своїх партій, ні кандидатів у президенти.
Вони не грають з чужою для них макросистемою за її правилами. Вони живуть за
власними етнічнородоладовими концептами, вибудовують мережі самозахисту,
допомагають своїм і своїх захищають, захоплюють нові і нові сфери впливу. Вони
не мають власної конституції, імперсько-плебейського законодавства та іншого
бюрократичного непотребу. Живуть собі за своїми етнокультурними концептами
честі і совісті, і треба дивитись правді у вічі – живуть краще нас.
«В
Песах мы празднуем освобождение народа Израиля из рабства
и исход изЕгипта тысячи лет назад. Праздники Торы – это не только память о
событиях прошлого, но и указания на все времена и на все случаи жизни, в
которых мы бы не оказались.
Наши мудрецы учат нас, что
народ Израиля был вызволен из рабства и кабалы и обрел свободу и избавление
благодаря трём вещам: не изменили имени своего, языка своего и одеяний своих,
иными словами – сохраняли своё еврейство и традиции еврейского народа.
Это учит нас тому, что
везде и в любой ситуации мы должны хранить своё еврейство и наше наследие, и
благодаря этому обретём истинную свободу – свободу духовную и материальную и
уже вскорости наступит полное Избавление с пришествием Мессии Праведного.
Хаг самеах!»
Це Аріель Хайкін, Головний раввин України,
послуговуючись мовою окупанта, робить такі настанови кревній пастві своїй, і
вкладає папірець із реквізитами Головного рабинату України, маленьким своїм
портретиком у хабадському брилику і текстом
цих настанов, завіреним печаткою
і підписом, у кожну коробочку святкової маци для своїх єдиновірців. І зовсім не
для того, щоб жидівський електорат голосував за свого ребе на чергових виборах
до українського парламенту.
Але у
нас є своя «Тора», свій «Песах», свої заповіти і свої «євангелія». Відичне
Православ’я,
нетлінні священні заповіді наших предків – праукраїнців. Маємо «Велесову книгу»
і Покон Всевишнього Рода з його трьомастами шістдесятьма карбами. Маємо усні (з
вуст в уста) передання наших питомих, а не запозичених національних традицій. І
це не те, що у теперішньому побуті називають
«язичництвом», бо слово «язичник» у наших прапредків аж до часів
примусового введення християнства
імперського походження, означало не сповідників традиціоналістичної віри предків
нації, а навпаки – тих, хто перйшов у чужовір’я, увірував в Єдиного Бога, але в
чужинецький спосіб, з чужих уст і на чужинський лад, тобто, змінив конфесію. А
це останнє слово означає лише встановлений церквою спосіб віровизнання і
сповіді, а не саму віру.
В
традиційних місцевих народних говірках, подекуди до непристойності «захристиянізованої»
Західної України, словом «язичник» ще й досі називають тих, хто послуговується
нерідною мовою. Ось де наша, як висловлюються білоруси, - Родникова Правда,
тобто, першовитоки нашого духу. «Промовці говорили незрозумілим народові
язичієм»... Це зразок висловлювання на
Підкарпатті.
Якщо ми
справді хочемо «виграти», коли можна так висловитись, свою національну долю, то
мусимо перестати грати за чужими правилами, а цілеспрямовано маємо переводити
«гру» в серйозну площину, в площину створення своєї родоладової державницької
етноспільноти, ім’я якій національне, а не плебейсько-космополітичне громадянське суспільство
на аутентичних підвалинах якісно виважених (варнових) громад. Творити
етнопідприємства і торгівельні заклади, охорону здоров’я нації на основі
звичаєвого родоладу, аграрнопромислові екосистемно виважені товариства,
родоладові навчальні і спортивні установи, структури самозахисту і охорони
довкілля, всю громадську і соціальну інфраструктуру.
Ми
мусимо змагатися не за абстрактну зплебеїзовану демократичну електоральну
систему, не за абстрактні відсотки голосів на виборах, а за реальні ресурси у
явному середовищі та цілісну методику їхнього збереження і примноження. Тому ми
ідеалісти, і прагнемо варново структурувати українське суспільство аби
визначальними були духовні і організаціїні цінності... Економічні цінності стануть їхнім наслідком.
Те ж
саме маємо робити і на світовій арені. Місія України – стати духовним і культуротворчим провідником людства, вістрям національновизвольного відродження і
самооновлення громадськополітичного ладу на Землі на противагу рабовласницьким
цінностям корпоратизованих міжнародних покручів і всепоглинаючій глобалізації та виснаженню земних
екосистемних ресурсів. Кожен народ має право проживати на своїх Богом даних
теренах і займати гідне місце в органічній структурі людства і земного
довкілля, плекати його згідно зі своїми духовними, інтелектуальними та
фізичними задатками. Ми за світову спільноту суверенних і самодостатніх вітчизн
і, якщо виникне така необхідність, будемо захищати її всіма земними і небесними засобами, в тому числі і,
в межах доцільного, - технічними, створеними цивілізацією за рахунок
паразитизму на науково-технічному прогресові і екосистемногосподарській
етнокультурі людства. Мудрість наших
пращурів, нам заповідана, вчить нас
відповідати добром на добро, а на зло – справедливістю. Ми не сміємо стати
жертвою власної деградації і виродження. Мусимо самовідродитись заради
національного самовизволення. Замість взаємопоборювання і взаємопаразитування,
нав’язаного нам ментальністю окупантів, мусимо вибудувати традиціоналістичну
аутентичну макросистему взаємодії і взаємопідтримки супроти квазідуховності,
квазівірувань, єдинопослушанія і ерзацкультури корпоратизованих міжнародних
покручів. Мусимо стати твердинею духу аби утвердити наш національний родолад на
рідній землі. Найбільша війна іде не за ринки збуту, а за мізки людей. Політична боротьба засобами партократичного
демократизму і раціоналістичної політології, хоч і є, до певної міри, на
сьогодні ще актуальною, але постійно втрачає свою дієвість. Вона все більше
втрачає свою потугу як компонента героїчного чину заради утвердження
національновизвольних пріоритетів. Суспільство все менше цікавлять
партократичні гасла і прграми. Суспільство поринуло у пошуки духовної опори на
аутентичні першовитоки, опори на самого себе, на предковічні заповіді великих пращурів.
Партократична структуризація має сенс лише при умові орієнтації на спільноти,
що є носіями екосистемної етнокультури господарів власної долі у здоровому
довкіллі. Гуртуймося до рідного коша! Слава Україні !
19
-21. 10. 2011(7519) р.
Б.
Фастівець.
Немає коментарів:
Дописати коментар