Домовину прикрили червоною китайкою –
«заслугою козацькою». І жалобна процесія рушила через увесь Петербург до
вокзалу, а потім залізницею до Москви. З
Москви в Україну прах везли кіньми почтовим трактом, скрізь проводи були
багатолюдними і урочистими. У Києві
ж мертвому поетові заборонили
перебувати в центрі міста., тому процесія була направлена до віддаленої
Рождественської церкви на Поштовій площі.
Студенти Київського
університету випрягли коней і самотужки повезли домовину, час од часу спинялися,
говорили промови, читали вірші. Надвечір труна прибула на Поділ у церкву Різдва Христового. Було дуже багато поліції,
когось арештували, інших не пускали до церкви, миряни плакали. Напруга була
такою, що генерал-губернатор категорично заборонив промови, поліція рзганяла
натовп. Не зважаючи на дощ, натовп той був кількатисячний.
З Києва пароплавом «Кременчук»
домовину Шевченка правили до Канева, куди процесія прибула 20 травня. Причалити
до берега пароплав не міг, бо там була мілина і домовину поета вирішили везти
бродом до берега на возі. Винесли гроб, поставили на козацький віз, накрили
червоною китайкою, а замість волів впрягли люд хрещений. Бродом правили до
берега, а запряженими в того воза були видатні діячі української культури.
Серед них Микола Костомаров, Микола Лисенко,
Г. Честахівський, О. Кониський та інші.
Люду було багато, після
панахиди в Успенському соборі жалобна процесія рушила на Чернечу гору, де вже була викопана могила. Од церкви везли
гроба парубоцтво, чоловіки і київська громада діячів української культури. До
них приєдналися канівські дівчата, бо за звичаєм покійного нежонатого козака
мали правити в останню путь саме молоді дівчата.. І везли його верст вісім, або
й усіх десять, а безпосередньо до могили несли вони його на руках (а гріб був
свинцевий !). Котрі дівчата не могли
притулитися до воза і до гроба, то устелали дорогу вітами. Після похорону
декотрі остались ночувати на Тарасовій горі і всю ніч огнище горіло, наче
гайдамацтво ночувало в лісі з свяченими...
Тарас Шевченко, як говорили сучасники, і як свідчить його щоденник, що
звав він його «журналом», не був таким собі безустанним плакальником,
пргніченим мужиком, покривдженим співцем кріпацької недолі...
Він був паном, та ще й яким
! Мав сильного і красивого баритона з
гарним звучанням верхніх нот і залюбки співав чарівні пісні свого рідного
народу. Був темпераментним слухачем і глядачем оперної класики, за спогадами
Панька Куліша, на тодішніх виставах європейської опери у Петербурзі захоплено на
весь зал вигукував: «Матері його сто
копанок чортів! Як же тілько гарно !»
До, так званого, «наукового
комунізму» ставився зверхньо і скептично, з іронією, як до дурних витівок; про
це свідчить запис у щоденнику відносно волзьких переказів про те, чим саме
займався Степан Разін.
А ось таку характеристику
давав Тарасові Шевченку далекий від симпатій до поета Іван Тургенєв: «Широкоплечий кремезний Шевченко являв собою
суцільну постать козака. Почуття гідності дуже сильне. Переконання, що запали
йому в душу ще з дитинства залишались незахитано міцні».
«Натура прстрасна, широка,
здушена, але не зламана долею, - згадував поет Яків Полонський, - поводився
просто, нелукаво, одверто і, навіть, безстрашно; ніколи не ніяковів, як то
часто буває з покривдженими. Жив
стремлінням і тим незламним козацьким духом, що був його душею. Не любив
Пушкіна, і не тому, щоб вважав його поганим поетом, а тому, що той написав
«Полтаву». І тим сильніше картав
Пушкіна, чим палкіше Полонський намагався того Пушкіна боронити.
Шевченко був непримиренним з
інакодумцями, особливо тоді, коли предметом дискусій була Батьківщина. На
Катерину ІІ дивився лише як на
винуватицю кріпацтва в Україні і більш знати нічого не хотів, ні чути, ні
бачити. В одному з листів до Я.
Кухаренка з приводу написання російською мовою своєї поеми «Слепая» читаємо
таке: «Переписав начисто свою «Слепую». Сиджу над нею і плачу. Який мене чорт
спіткав і за які гріхи, що я оце сповідаюся перед кацапами чорствим кацапським
словом.»
Вогнем своєї романтичної душі,
інстинктом своєї благородної раси і чуйністю своєї вірної крові кипів таким
гнівом до псевдоімператорських потвор і такою любов’ю до свого загроженого
народу, що народ цей ожив і житиме вічно!
Наш бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар одвічного
національного обов’язку і залишаючись спадкоємцем час від часу відмираючої
шляхти є, може, найбільшим аристократом серед селянства всіх Європ і Америк.
Шевченко був козак, пан та ще
й над панами, що одразу загетьманував над всіма Безбородьками, Лизогубами,
Галаганами, Гребінками, Макаревичами. Недарма вони називали його Отаманом. Він
став отаманом для всіх наступних поколінь. Далекоглядний граф А. Орлов ще 1847 року попереджав, що Тарас
Шевченко стане творцем незалежної української держави. Іскра сепаратизму, викресана Шевченком, рано
чи пізно, може завдати Московщині багато турбот і лиха. Якою малою та іскра не
була б, треба її гасити вже тепер, поки вона лише жевріє під попелом. Якщо
вихор роздує її в пожежу, то вона неодмінно спалить нашу імперію, - роз’яснював той же граф свої
застереження.
Микола Міхновський вказав на
Тараса Шевченка як на пророка нової шляхетної верстви – модерних українських
націоналістів, готових до лютої непримиренної боротьби за національновизвольне
відродження у Суверенній Соборній Українській Державі.
Знаменитий мій земляк,
уроженець села Красенівки у Чорнобаївському районіі, десь за 8 – 9 верст на південний захід від мого рідного
Яблунева ( це на межі теперішніх
Черкаської і Полтавської областей), борець класичного стилю, ні разу ніким не
переможений світовий чемпіон чемпіонів, ніким не перевершений рекордсмен
спортивного довголіття (останній поєдинок мав коли йому було вже 70 років!),
Іван Максимович Піддубний на запитання російського царя, чим би він хотів, щоб
його нагородили, не кліпнувши оком,
відповів : «Орденом Тараса Шевченка, якщо у вас такий є !» Такого ордена чомусь немає в Україні ще й
тепер ! Звісно чому – такий орден не
потрібний окупантам !
Відносно своїх релігійних переконань Іван
Піддубний говорив : «Я вірю в Бога в душі, а святих не маю, то замість них
шевченкові «Кобзарі» тримаю. То є мій кіот, перед ним і молюся». І справді, він молився Богові перед
писаним олією портретом Тараса Шевченка
у лавровому обрамленні, під яким на поличці стояв ряд «Кобзарів» різних видань.
Іван Піддубний є таким символом національного спорту, якого не має жоден народ
у світі. Дуже дивно, чому цим символом не послуговується, здавалось би,
суверенна Українська Держава !? Чому немає у нас Ордена його Імені!? Та все ж
тому, що долю українського народу вершать, поки-що, все ті ж окупанти!
Дивовижно актуально звучить
сьогодні шевченкове застереження : «Людськії шашелі, няньки - дядьки отечества чужого!, – «Раби, подножки,
грязь Москви ! Варшавське сміття ваші
пани! Ясновельможнії гетьмани, чого ви
чванитеся, ви – сини сердешної Украйни?
Що добре ходите в ярмі!, ще лучче як батьки ходили!? Не чваньтесь! З вас
деруть ремінь, а з їх, бувало, - й лій топили!»
А вже якісь 50 років тому, у
наші часи, інший мій земляк і сучасник, теж родом із наддніпрянської
Полтавщини, Василь Симоненко, не без
впливів шевченкового генія і благородного гніву його раси та чуйності його
вірної крові, написав такі рядки :
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде.
Народ мій є! Вйого гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевртні й приблуди,
І орди
завойовників-заброд !
Слава православній націоналістичній козацькій Україні ! Слава її героям! Герої
– то не дядьки в орденах, Герої – то Духи , що єднають покоління борців і
знаменитих предків нашого Роду і рідного народу! Нехай міцніє той Дух у наших серцях !
14. 05. 2006 року.
Броніслав
Фастівець
Немає коментарів:
Дописати коментар