Про Миколу Міхновського

Якось запитав я свого харківського побратима і соратника, професора-біолога, еколога і ентомолога, а головне – чудову людину і гідного сина свого народу  Віктора Микитовича Граму чи відомо йому що-небудь про Миколу Міхновського.  А хто це такий, - відповів запитанням на запитання Віктор Микитович. Тоді я запропонував Вікторові Микитовичу прочитати в газеті «Нація і держава» спогади  В. Єфтимовича про злочинно замовчуваного основоположника модерного українського націоналізму, знаменитого автора «Самостійної України». Наступного дня Віктор Микитович подарував мені  зворушливого вірша, підписаного псевдонімом  В. Нечуйвітер.  Тому почну свої тези про Миколу Міхновського саме з цього вірша мого друга і соратника Віктора Грами.

          Пророк: пам’яті Миколи Міхновського (1873 – 1924)

                                                                      « ...Залицяння наших демократів до Москви та їхні надії на «дружню» демократію «братнього народу» - не лише наївні, а просто дурні. Вони не знають, що право дає тільки сила!»

                                                                                                                         М. Міхновський.

(Єфтимович Варфоломій. Військо йде: Спогад про Миколу Міхновського в днях відбудови Української держави  // Нація і держава – 2004 – 12-24 травня, № 18 – С. 6.)

Вклонімось світлій пам’яті Міхновського Миколи!

Чи знаєте про скарб його чеснот?

...Людина драматичної і нелегкої долі:

Правник, політик, український патріот.

                                Він був пророком самостійної Вкраїни,

                                Створити військо українське закликав.

                                 Його слова є актуальними й понині,

                                 Вони причетні до державних справ

Казав: «Ухаті у своїй і честь своя, і слава,

І правда, й сила, й воля теж своя.

Ми власну самостійну виборем державу

І створим військо, загартоване в боях.

                                  Тож не плазуйте в «старшобратнії» обійми,

                                   Не будьте ви наївні та дурні.

                                   Москва ніколи самостійності не сприйме –

                                   Готуйте військо до майбутньої борні.»

Але ніхто не вислухав пророка,

Цей  голос розуму зневажили вожді,

Які соціалізмами хворіли вже тоді.

А наслідки? А наслідки були жорстокі!

                                    Бо випила Вкраїна горя море –

                                    Москва вчинила дикий етноцид:

                                    Репресії, війну, і три голодомори –

                                    Душа ще й досі корчиться, ятрить.

Нам неможливо цей урок забути

(як не забуть Чорнобиль – знак біди!),

Допоки не зуміє «старший» брат позбутись

Ментальності імперської орди.

                                     Міхновський Миколай – це наша честь і слава,

                                     Свідомий українець – він пророк і патріот,

                                    Ще й будівничий української держави,

                                    Життя  віддав своє жертовно за народ.

                                                                                    В. Нечуйвітер. 1. 5. 2006.

              Тези для доповіді  «Самостійна Україна» Миколи Міхновського

1. Маніфест модерного українського націоналізму. Перша його політична програма !
2. Це фахово досконалий правничий документ націоналістичної думки.
3. Дає розгорнуту характеристику тодішньої світової спільноти народів і, як вислід, констатує настання тої світової епохи боротьби і визволення націй.
4. Дає аналіз внутрішнього розвитку тодішньої України і робить висновок про те, що український народ перебуває на становищі зрабованої нації, котра має всі підстави змагатися за своє відродження і визволення аж до творення суверенної держави.
5. Аналізує правовий статус, так званих, Переяславських угод 1654 року і знаходить, що той статус може бути основою для розгортання юридичних передумов державної незалежності України, бо Москва ніколи не виконувала умов того договору, і тим самим дала право Україні їх денонсувати навіть в односторонньому порядку.
6. Констатує історичні факти і спроби зробити це військовими і політичними акціями видатних діячів української політики і культури. Робить політичний і юридичний висновок про те, що «Єдіная і нєдєлімая Росія» для України не існує, бо Переяславська угода укладалась з іншою державою: Московським царством, а нове державне утворення з означеною назвою «Росія» було колоніальним загарбником, з яким Україна жодних договорів не заключала.
7. Фахово спростовує шовіністичні наклепи старшобратствующого слав’янофільства про національну меншовартість українців і доводить, що 274 роки тому культура українців була незрівнянно вищою ніж у дикому Московському царстві, і те дикунство, яке панувало і панує в Російській імперії стало причиною того національного гніту, що загальмквав розвиток і самої Росії  і тих  народів, котрі вона під себе насильницьки підбила. Отже поневолений український народ має всі підстави оружно визволитись, бо кривди, заподіяні імперією благають о пімсту тим більше, що нас ще й називають братами, а пролита братня кров ще більше дає підстав до боротьби і пімсти, бо то братова кров!
8. Нарешті – аналіз проблем культурної та інтелектуальної національної «еліти», її деградація і зрадництво, зумовлені колоніальним гнітом і звідси – конечна необхідність породити  нову національну шляхетну верству, назавжди розпрощавшись з «українофільством»;  вказівка на Тараса Шевченка як на пророка нової шляхетної верстви – модерних  націоналістів, готових до лютої непримиренної боротьби за національновизвольне відродження і визволення свого рідного народу. Ось чому плішива і пархата більшовицька сявота в краватках в особі  її друкованого органу «Искры» назвала тоді «Самостійну Україну» Миколи Міхновського  «дико шовинистической». Як бачимо – «на  ворові шапка загорілася», бо найжорстокішим дикуном-шовіністом, як всі це тепер знають, був саме автор і головний редактор тієї «Искры», що спалила життя понад 100 міліонам людей !

                                                                                              Б. Фастівець ,   

                                                                                               3. 05. 2006 року

                                                            Військо йде!

       Зберігся  досить змістовний спогад одного з учасників визвольних змагань нашого народу  1917 року Варфоломія  Єфтимовича про доповідь поручика  Миколи Міхновського з обгрунтуванням конечної необхідності власного українського війська як підстави і передумови доконаних фактів національновизвольної боротьби.

      Було це в один з останніх вечорів березня 1917 року.  Микола Міхновський запросив велику групу своїх друзів і соратників на звану вечерю, а по вечері за кавою попросив уваги товариства, аби дати стислу характеристику перебігу подій.

       Українське громадянство навіть у свідомій своїй частині цілковито не підготовлене до революції і збирається просити всього того, що треба брати .  Відчувається великий брак людей,  які  думали б українськими державотворчими категоріями і виразна перевага в людях, збочених різними соціалістичними утопіями, звідки і походить їхня проповідь «спільного фронту» з московською демократією. Ці нещасні не розуміють, що Московщина, все одно яка – царська чи республіканська чи демократична, - ніколи  не дасть Україні того, на що вона має очевидне право, і все буде стреміти, аби утримати Україну колонією.

       Наша ціль – «в своїй хаті – своя правда і сила і воля». За цю «свою хату» доведеться боротися, вірніше усього, збройно. Це неминучість! Залицяння наших демократів до Москви та їхні надії на «дружню депократію братнього народу» - не  лише наївні, вони просто дурні. Вони не розуміють, що реалізацію права дає тільки сила!  Те, що присудив суд змушує виконувати спираючись на силу судовий виконавець. Український вояк є прекрасним революційним чинником, якому лише треба вказати ціль і напрямок чину. Мусимо використати його в Україні  для цілей суто українських!  Мусимо до того готовитись, і в неминучій війні перемогти! З нашими правами жадна Москва рахуватися не захоче і боротьба з нею, тобто, війна – неминуча !  Перше наше завдання – творити власну військову силу всіма засобами, які до того будуть надаватися. Мусимо передбачувати всі труднощі і перешкоди, які поставить нам все без винятку московське суспільство. Труднощі і перешкоди поставить нам також і демократична частина нашого суспільства, бо втратила вона інстинкт Володаря на рідній землі !  Ці перешкоди мусимо знищити! Безоглядно! Мусимо розвинути шалену агітацію серед війська на фронті і в запіллю. Мусимо й будемо вимагати від командування, щоб виділило українців в окремі національні частини, як це зроблено для поляків. В разі спротиву, - а він буде напевно, - будемо творити такі військові частини не питаючись! Ці частини будемо перекидати коли не в Україну, то на ті фронти, що переходять через українські землі і одночасно очищувати Україну від московської солдатні. Цю роботу треба розпочинати негайно і проводити її невпинно, як це робить наш любий батько-полковник Глинський! (Князь Глинський сидів поруч).

       На військовому з’їзді, коли витвориться відповідна атмосфера – мусимо її відповідно «нагріти», і проголосимо Україну Самостійною Державою!

        В першу чергу з’їзд виділить зі свого складу військову владу – вибере гетьмана. Наші демократи спротивляться тому. Але гетьман зуміє, коли зайде потреба, спромогтися не лише на силу фактів, але й на факти сили. Для цього першого кроку нам і потрібно мати своє військо – хай  і невелике, але сильне духом. Аж тоді «в степах України блисне булава!».

         За Україну! За козацьку націю!, За Славу!

Далеко за північ сиділи ми в «штабі» й обговорювали стратегію і тактику творення українського війська. Тоді ж таки зродився план формування поруч з Богданівським  Полуботківського полку, яким знову взявся заопікуватися полковник Глинський.

          Міхновський твердив, що в полтиці мають значення і дають добрі наслідки тільки доконані факти, підперті силою, що є їхньою підставою і передумовою. Ось чому проголошення  Української самостійної соборної держави він планував  саме на Військовому з’їзді з опорою на вже сформовані, вишколені і дисципліновані національні військові частини.  Така несподіванка дасть українській інтелігенції могутній творчий імпульс, виведе зі стану політичної інерції, збудить її скриту енергію, поставить перед тим фактом, що треба-таки працювати для власного народу і власної Держави. Ось тоді-то, маючи організовану силу та ідейну рішучість і можна було б, як радив Міхновський, обійти Москву в плані мирних ініціатив, з тим , щоб саме з Києва, з української столиці пролунали б слова спрагненого миру для всіх воюючих у тодішній світовій війні сторін, а Петроград не мав би свого війська, яке пішло б війною на ту Україну, котра дієво прискорила б народам мир, гартуючи власне боєздатне військо.

       Чи зрозуміло вам тепер, чому Кравчук так ретиво заповзявся  ставити перед будинком Центральної Ради гігантських розмірів пам’ятник Грушевському, всукавши  йому в руки величезного крислатого чорного хабадського бриля !?  І чому  верховна зрада України разом з своїми урядами так вперто не  бажають належним чином вшанувати пам’ять про великого сина України Миколу Міхновського !

          Ось чому є важливі підстави твердити, що Грушевський з його соціал-демократичною демагогією, як і вся в цілому Центральна Рада, разом з іншими соціалістами, комуністами і напівкомуністами, зіграли  реакційну, ворожу українському народові роль як в українських національновизвольних змаганнях   1917 – 20-х років, так і тепер, на порозі ХХІ століття. На їх совісті  не лише доля справжніх героїв України таких як  Микола Міхновський і Петро Болбочан, але й  сотень і тисяч наших  героїв-отаманів і тих міліонів українців – фізично знищених у війнах,  репресіях і депортаціях, замордованх голодоморами і більшовицько-капеесесівською колгоспівщиною, індустріалізацією,  чорнобилізацією і розбудовою квазіукраїнської державності після ганебного відходу у небуття  тоталітарної комунісичної імперії корпоратизованих міжнародних покручів і злочинців.

        Микола Міхновський мав прекрасні стосунки з найкращими військовиками армії УНР :  Петром Болбочаном, Євгеном Коновальцем, Ананієм Волинцем та іншими. Але трагічні долі цих людей, їх політична і  військова ізопяція та фізичне знищення цілком на совісті вождів соціалдемократичної Центральної Ради. Саме Грушевський, Винниченко і Петлюра змарнували  національновизвольне відродження українського народу і його змагання  за аутентичну суверенну державність у 1917 -  20-х  роках минулого століття.  Тому і вшановуть іх теперішні  розбудовувачі  псевдоукраїнської держави. Такий невтішний урок історії і тому маємо його належно засвоїти аби вірно зрозуміти те, що відбувалось у нас після 1991 року і відбувається  тепер; що саме нам треба сьгодні будувати, а від чого – рішуче відмовитись, і кому маємо зводити монументи.

      Слава православній козацькій націоналістичній Україні. Слава справжнім її героям !

                                                                                            3. 05. 2006 року,     Б. Фастівець

           P.S.

     Якось Ольга  Іванівна Різниченко розповідала нам, харківському членству  Конгресу  Українських націоналістів, про те, як на початку   90-х  років минулого століття  в одній з літературознавчих наукових конференцій у м. Києві брав участь імпозантний юнак, років так  22-х.  Незвичайне наукове відкриття, зроблене тим молодим, і справді гарним науковцем, полягало в тому, що він вперше в житті  узнав на тій конференції просту істину : жив на світі такий чоловік Микола Міхновський, його рідний дідусь!  Цю просту життєву правду від нього приховували «аби не зіпсувати його щасливе дитинство в країні, де будували  вселюдське комуністичне щастя»...      А ці два повідомлення  я зробив на зібранні  громади Українського  культурного центру м. Харкова на вул. Університетській 25, тобто, на тому святому місці, де  Микола Міхновський вперше  обгрунтував  свої тези про  «Самостійну Україну».

                                                                                                           26. 06. 2012         Б. Ф.