Тези до характеристики сучасного стану Українського козацтва

1. Маємо четвертий період відродження Українського козацтва з часів класичного становлення козаччини XV – XVII  століть.
2. Концепція В. Муляви.  Володимир Савич Мулява був душею початкового етапу нинішнього відродження Українського козацтва, його гетьманом. Він і сформулював свою концепцію козацького відродження, відповідаючи на запитання недоброзичливців справи козацького відродження в таких достопам’ятних  словах :

-         А де ж ваші козаки,  скільки їх у  Вас?

-         Нас близько 50-и мільйонів, - відповів гетьман. В душі кожного українця спить козак, і якщо розбудити його в душах наших співвітчизників, то тоді нас ніхто не обхитрить і ніхто не здолає !

Почесний гетьман Українського козацтва В.С. Мулява і зараз залишається символом нашого козацького відродження.

3. Скільки козаків в Україні зараз?  За одними підрахунками станом на кінець 2009 початок  2010 року  до козацького відродження долучились близько 1,5 млн.  осіб.  За іншими підрахунками – від  2-х  до  2,5 млн.
4. Де два українці – там  три гетьмани. Добре це чи погано? Звідкіль вітер віє?!  Я думаю, що це не так вже й погано. Було б значно гірше, якби ми уподобились отарі овець, котра тупо волочиться за будь-яким бараном, поставленим попереду отари.А коли ми не такі і змагаємось за честь бути провідником, то маємо шанс рано чи пізно визначитись з критеріями відносно того, хто є гідним гетьманувати і вистраждаємо вого справжнього Великого Гетьмана.

Тому  нас не дуже бентежать такі глузування наших старшобратствующих недругів. А крім того наш  великий симпатик і друг, знаменитий французький письменник і історик української козаччини Проспер Меріме оцінював таку ситуацію з козаками і гетьманами куди більш оптимістично :  «Козаків в Україні багато, і кожен з них  гідний бути Гетьманом!»   

5. Отже, кількісно нас вже немало. Але чи й справді кожен з нас теперішніх гідний бути гетьманом?!  І як визначитись з критеріями якості сучасного козацтва?
6. Концептуально ми зараз мало схожі на лицарство...  В масі своїй ми більше схожі на строкатий напівдекласований набрід, бо не маємо власних, ні в кого не позичених, твердих концептуальних засад, власної, так би мовити, душі, адже козак   - це , в першу чергу, стан душі!

-         хтось послуговується різним блудом про ватаги грабіжників з великих доріг і морських піратів як витоковою ідеєю козацької вольниці;

-         хтось відроджує козацтво за рецептами блазнів  Катерини ІІ;

-         хтось мавпує під кацапських «казаков-разбойников», тобто, біглих холопів та інших декласованих типів – покидьків російської імперії.

-         хтось втілює в життя марення ідеологів «червоного козацтва» та інших більшовицько-капеесесівських профанацій:

-         хтось творить новітні міфи про, так званих,  «реєстровців», відштовхуючись від еклектичних квазітрадицій. Витоки квазітрадицій ситуативні, нерідко – примусово ситуативні. Вони є збоченнями від нашого витоково-магістрального історичного шляху під впливом зовнішніх примусових обставин тимчасової відсутності власної держави, що руйнують сув’язь поколінь, а тому деформують людську свідомість, позбавляють її щирості, правдивості і здорового глузду;

-         хтось  намагається козакувати за зразками капеесесівської  «ментовщини», формуючи  підрозділи сприяння неокапеесесівській міліції для обслуговування забаганок партократії та її паханів;

-         хтось фантазує  за зразками французького легіону  чи  напівзагадкових орденів  ранньофеодального європейського лицарства, а то і  «масонських  лож ...».

-         а хтось тупо «будьмогейкає», аби «побалдеть» під чаркою...

Отже, той квазіконцептуалізм, яким послуговуються  розмаїті осередки «відроджуваного» козацтва є нікчемною еклектикою квазівитоків, а тому  від цього маємо більше шкоди ніж користі для нашого національного відродження. У ньому немає головного – невмирущо-правдивої козацької душі, духу православновідичного козацького Спаса-характерника Мамая з його заповітом суверенної козацької держави з одвічним  кошовим устроєм.  Все це підмінено беззмістовним плебейським закликом «Будьмо!, Гей!» , і в цьому «будьмогейканні» потопає будь-який здоровий глузд, а верх бере пристосуванство на засадах зплебеїзованої демократичної більшості.

7. Але істина  свідчить нам, і про це не маємо права ніколи забувати, що НЕВМИРУЩА І ПРАВДИВА  козацька душа, де б вона зараз не  заявилась,  має єдині витоки і єдине праслав’яноорійське коріння. Ось ця душа і має бути концептуальним джерелом нашого козацького відродження. Де  її, ту душу, маємо шукати?  Концепції слід брати з чистих, незамулених витокових джерел.
8. На жаль, наші витокові джерела замулені зумисне, цілеспрямовано нашими поневолювачами всіх мастей... Яких тільки нісенітниць не написано і не висловлено про наші національні витоки, а наші національні витоки якраз і є витоками Українського козацтва, як і козацва взагалі...
9. Ці нісенітниці так задурили голови наших співвітчизників, що вони втратили здатність пишатися;  замість того, щоб пишатися ми стали чванитись. І чим тільки не спокушалися ми аби почванитись !!!  Причина нашої чванькуватості - втрата знань про першовитоки і нерозуміння  суті своїх питомих витоків.
10. А витоки наші сягають мідного віку, званого енеолітом, коли наші далекі предки вперше у явному світі одомашнили тварин, витворили технології плужного землеробства і започаткували розмаїті ремесла для обробки природних матеріалів, виплавку металів, і взагалі, технологічний поступ. Створили духовну культуру, що лягла в основу всіх сучасних світових релігій і мистецтв, витворили варново-вічовий і аутентичний державний устрій родоплемінного суспільства прадавньої України і поширили з наших теренів по всьому світу те, що започаткувало і зараз чинну  екосистемну етногосподарську культуру, що під впливом  переважаючих сил ординського способу життя, внаслідок якого  запанував світовий рабовласницький лад, виродилася в цивілізацію. Культуротворча експансія наших предків витворила мовнокультурну сім’ю індоарійських народів для яких праукраїнський народ є родоначальником.  У надрах цього нашого прадавнього суспільства і зародилось слав’яноорійське лицарство з його питомою ненасильницькою державністю, що зберегла свій імідж на протязі тисячоліть у пртиборстві з народцями, котрі не створили тієї культури господарювання, котра могла б стати базовою для самодостатньої, а тому, ненасильницької державності. З цих причин такі народи стали творити розмаїті типи загарбницької державності і шляхом насильства  утвердили тодішній варіант глобалістично-космополітичної експансії – світовий рабовласницький лад.  Реліктові громади нашого прадавнього варново-вічового суспільства, що плекали у своєму середовищі  варновий лицарський дух кшатріїв зберегли себе через тисячоліття аж до тих часів, коли світовий рабовласницький лад вичерпав свій історичний ресурс, спричинивши власну загибель. Світовий глобалізм рабовласницького устрою змінився на світовий феодально-загарбницький лад. На наших теренах його репрезентувала тоді, так звана, «Київська Русь». Що це було і чому воно так безславно загинуло??

Квазідержавний феодально-загарбницький устрій Київської Русі був чужеродним насильницьким утворенням на тлі тодішнього нашого автохтонного суспільства. Він був представлений князівсько-дружинницьким окупаційним устроєм, що узурпував владу над сплебеїзованим посполитим людом за підтримки мас декласованої черні, котру залишив по собі загиблий світовий рабовласницький лад. Ось цей люд і корився загарбникам-феодалам, тобто, князівсько-дружинницькому  устрою.

      Цій ранньофеодальній державності чинила організований спротив інша частина тодішнього нашого суспільства, представлена реліктовими вже на той час скіфослав’яноорійськими громадами нашого тубільного населення, що жило під духовною опікою репресованих згодом великокнязівськодружинницьким устроєм православних рахманів і волхвів, котрі уцілівши від репресій започаткували майбутнє козацьке характерництво.  В цих громадах, що зберігали свій прадавній звичай плекало свою доблесть і православно-відичне слав’яноорійське лицарство під проводом своїх гетьманів і отаманів з усією тією культурою, яка стала нам відома з часів класичного періоду української козаччини. Та культура не була еклектикою запозиченою зусіх усюд. То була питома культура наших прапредків. Слова : гетьман, булава, клейноди,  литаври,  довбиш, пернач, прапор, короговки (значки), бунчук, отаман, полковник, осавул, сотник, кошовий, (більш ранній прасанскритичний варіант – кшатрій), кіш , каша, куліш, шатро, казан, чуб, та інші, є ні в кого не запозиченими, питомими термінами і поняттями прасанскритичного походження. Вони є атрибутами нашого аутентичного самодостатнього, а тому ненасильницького, державного устрою, що дістався нам від наших слав’яноорійських  прапредків, як і наші знамениті козацькі шаровари не в турків заозичені, а дістались нам разом з кошем, кашою, кулішем і шатром від кшатріїв – нашого автохтонного лицарства.

      Терени Канівщини, Черкащини, Чигиринщини з Холодним Яром, де знаходили собі притулок загадкові черкасці, торки, чорні клобуки, берендії, бродники, берладники, тмутараканці та інша тубільна людність, що «примножувалась втікачами і тубільцями», і нащадки якої ще й зараз записуть свою національність словом «козак» замість «українець»; терени легендарної Болохівської республіки, що породили знаменитих «левенців» (прізвище «левенець» ще й зараз вживане в нашім народові, і ним пишаються так же як і найменням «козак». Думаю, що незабаром історики і краєзнавці розкажуть нам про інші урочища, де проростала  наша козацька слава. Ось ті незамулені джерела слов’яноорійського лицарства, що взірцево покозачилось на українських теренах після загибелі князівсько-дружинницької феодальнозагарбницької квазідержавності династії Рюриковичів і очолило у якості реліктового авангарду нації відродження нашої автохтонної самодостатньої, а тому, ненасильницької державності і національного лицарського традиціоналізму під іменем козацтва з його невмирущою славою XV – XVII cтоліть. Такі наші очищені від намулів витоки, що складають українську національну ідею, котра є змістом щирої і правдивої душі українського козака. Вони і породили легендарного козацького православновідичного спаса Мамая, що заповідав українському народові  жити в автохтонній  суверенній соборній козацькій державі.

      Всі наші орнаменти на рушниках, на вишиванках  і гончарних виробах, або ще де-інде, всі наші сакральні символи :  рівнораменні хрести, сварги, алатирі, трисуття, ромби, меандри і т. п.  – то є  знаки , символи найдавнішого нашого письма, Ним записані  тексти угод  наших прапращурів з Богом, ім’я якого Всевишній Род. Мізинські меандри і символіка Кам’яної Могили – найдавніші з усіх знахідок про наш національний родовід. З рабами, як відомо, угод не складають. То ж угоди наших прапредків з Богом, то є угоди рівних з рівними (ми пам’ятаємо, що Род Всевишній – то єдиний у своїй багатопроявності Бог, тому і прояляється нам у безлічі іпостасей (ликів, облич) але це не значить, що ми з Богом за панібрата, по блатному... Зовсім ні ! Отже, ми не раби Божі, ми його православні нащадки і маємо бути гідними самих себе!  Такі наші стосунки з Богом. Роззуваймо очі : ми забруднюємо і нищимо довкілля лише тому, що забруднені наші здичавілі під гнітом корпоратизованих міжнародних покручів душі, забруднене наше сумління. Тому і маємо обов’язок поруч з плеканням розуміння екології довкілля плекати ще й розуміння екології духовності. Обидва ці середовища (наші – зовнішнє і внутрішнє) забруднені, при чому забрудненість сумління, забрудненість духу, тобто, нашого внутрішього культурного середовища, спричинює забруднення довкілля. То ж в особі козацтва, в першу чергу маємо плекати екологічне лицарство як релікт екосистемногосподарської етнокультури наших орійських прапредків.  «Екологічна козацька армія» - це вислів одного з гетьманів відроджуваного тепер українського козацтва  Анатолія Поповича. Він закликає нас на козацьке служіння з точки зору внутрішнього духовного наповнення того, що ми сьогодні маємо в особі  осередків козацького відродження українського народу. Нас понад два міліони, 30 громадських організацій світового рівня і ще понад 500 регіональних організацій. Регенерація духу, духовна регенерація людських спільнот, що черпає свою енергетику у першовитоках ідеалів самодостатньої автохтонної ненасильницької державності і плеканні шляхетності оріїв-слав’ян наших єдинокровних прапредків.Рятуймо довкілля і дух наш, що є внутрішнім нашим середовищем.

      Богдан Хмельницький із своїх співвітчизників податків не брав  і не обкладав їх повинностями. Іноземці обкладалися митом і податками, якщо вони мали в Україні бізнесові інтереси. Козак ішов воювати заради того, щоб жити і працювати нікому не віддаючи за примусом своїх статків. Платив лише за те, що сам хотів, за те, що купував за власним бажанням. Поборами обкладають громадян лише окупанти : полюддя, подушне, подимне, панщина, оброки і тому подібні побори та повинності ми мусили і все ще мусимо сплачувати своїм поневолювачам. Це одна з істотних ознак автохтонної ненасильницької державності – відсутність  будь-яких поборів і повинностей із своїх співвітчизників і утримання держави за рахунок іноземців, що бажають чим-небудь промишляти у нашій землі і за рахунок торгівлі товарами, виробленими на державних підприємствах, або із сільськогосподарських, або  інших угідь, що належали державі (військовій скарбниці). Плутати державну кишеню з приватною не дозволяв одвічний православновідичний козацький  звичай, виплеканий на екосистемногосподарській етнокультурі.

       Дозвонювачі  радіо «Культура» запитують політологів якою вони хотіли б бачити найбільш доцільну систему суспільства для  слав’ян. Губляться з віповіддю на таке питання політологи, навіть такі фантазери-прагматики як  Дмитро Видрін. А губитись-то нема жодних підстав прямим нащадкам оріїв-слав’ян і української козаччини, нащадкам кошового устрою, автохтонної ненасильницької державності, вічового народовладдя і православновідичного світосприйняття, світобачення, світорозуміння і світотворення. Наше чисте сумління  полягає у свідомому чесному ставленні як до виконання нашого обов’язку перед героїчним духом  предків, так і до відповідальності за твердість переконань наших нащадків. Істина існує незалежно від того схвалює її хто-небудь, чи ні.

11. Знаючи і розуміючи наші першовитоки маємо непомильні підстави для концептуального творення самих себе і :

а) осередків звичаєвого (характерного) козацтва як носія концептуальних засад духовного і традиціоналістичного лицарського гарту всіх інших осередків, що прагнуть козацького національновизвольного відродження, створених за  квазі традиціоналістичними ознаками.

б)  козацький концептуалізм має бути витоковим, тобто, традиціоналістичним через тисячоліття з часів мідного віку і православно-відичних слав’яноорійських громад з варново-вічовим храмовим устроєм аби відроджуване нині козацтво очистилось від намулів вірнопідданського квазітрадиціоналізму царелюбства і плазування перед монархами заради жалуваних погонів і лампасів, несумісного із справжніми лицарськими традиціями і доблестями. Квазітрадиціоналізм – то є вишукування модних течій заради пристосуванства. Мода – то уділ черні і плебеїв, а не лицарів. Лицарство залишається лицарством поки воно залишається самодостатнім, поки воно залишається самим собою, поки воно традиціоналістичне. Коли лицарство збочує на  моду, - воно плебеїзується і тому перестає бути лицарством.  Інституція козацького характерництва – то є орден волхвів і витязів слов’яноорійського кореня і відичноправославного гарту. Саме характерники і складали оту щиру і правдиву душу без якої є неможливим  українське козацтво. Саме характерники брали на себе відповідальність за виховання нових поколінь українського козацтва, а козацтво втрачало  свою досконалість, доблесть і відчуття історичної перспективи в міру того як під гнітом тотальних репресій втрачало силу козацьке характерництво. Інститут відродженого козацького характерництва у нас тільки починає формуватись. Саме на цьому і має сконцентрувати свої потуги сучасне українське козацтво аби збагнути самого себе.

       Українське козацтво взяте без невластивих йому намулів і квазітрадицій є  самодостатньою верствою національного громадянського суспільства, його реліктовим, тобто, заповіданим для нас Всевишнім Родом через відичного Спаса Мамая, авангардом нашого національновизвольного відродження. Адже тільки те, що заповідане Богом через предків Роду Земного має перспективи на майбутнє. Цьому навчає нас як світова практика суверенних націй, так і справді наша власна, а не нав’язана окупантами, питома, аутентично-самодостатня незамулена історія, мова, віра, культура і громадянська енергетика, за яку ми ведемо безкомпромісну боротьбу з тими, хто хоче збочити нас на манівці тоталітарного поневолення в інтернаціональному шовіністично-глобалістичному молохові під гнітом корпоратизованих міжнародних покручів, пройдисвітів і авантюристів.

      Культура є плеканням досконалого, то ж плекаймо його, орієнтуючись на питомі незамулені джерела, бо тільки в такому разі зможемо добре розуміти, яку саме цінність можуть мати для нас змодельовані під репресивним тиском, або з дурного розуму сприйняті запозичення. Саме в такому ключі слід розуміти вирвану з контексту, вихолощену і зацитовану до дірок пораду Тараса Шевченка: «Чужому научайтесь і свого не цурайтесь...».

      Спроби маніпуляцій свдомістю відроджуваного тепер українського козацтва не є якоюсь особливою прикметою сьогодення. Свідомістю українського козацтва класичного періоду теж маніпулювали, що і спричинило його занепад і всі його поразки у XVIII – XIX століттях  як і в наступних спробах його відродження. Нагальна потреба відродження інституту козацького характерництва з його чистих незамулених ждерел Відичного Православ’я чи не єдиний спосіб вистояти і взяти історичний розгін на перспективу українського національновизвольного відродження і творення аутентичної суверенної соборної національної державності супроти глобалістичного імперіалізму, тобто, політичних та ідеологічних доктрин відвертого чи замаскованого насильницького державного устрою і світового ладу (точніше – безладдя і беззаконня), наперекір ідеологічній доктрині політичного насильства і московсько-капеесесівського стилю правління людськими спільнотами.

       Антиглобалістичне відродження суверенних націй з опертям на оріянські першовитоки має на меті забезпечити народам всі можливості жити вільно і вічно, нерозділимо і незмісимо в регіональних і світовій спільнотах вітчизн. Глобалістична перспектива веде до загибелі якщо не всього людства, то, принаймні, існуючої цивілізації з усією її екосистемногосподарською системою етнокультур.

       Людство  вже пройшло випробування власною долею вже кілька типів насильницького глобалістичного устрою у світовій історії:

 1. Рабовласницький лад,  2. Глобалістична система феодалізму,  3. Колоніальні Імперії,   4. Системи глобалістичного експансіонізму (неоколоніалізм), - економічне, фінансове, інформаційне, технологічне, ерзацкультурне насильство над суверенними націями і т. п.  5. Тоталітарні  глобалістичні  системи: комунізм, нацизм(фашизм), сіонізм, шовінізм, бонапартизм, старшобратствующий шовінізм та інші тоталітарні системи поневолення націй.

       Оріянські православновідичні першовитоки подають нам зразки ненасильницького державного устрою суверенних націй, тобто, самодостатніх людських спільнот з аутентичним усроєм рідного коша, що базується на автохтонних етнокультурних засадах варнового родоладу з вічовим народоправ’я, православновідичного світосприйняття, світобачення, світорозуміння і світотворення без екосистемних дисбалансів і гуманітарних катастроф. Альтернативи антиглобалістичному національновизвольному  відродженню націй сучасного світу немає. До арійського відродження нікого не слід заганяти канчуком, ні притягувати за вуха, ні  заманювати бубликами комунистичного словоблудія, ні, тим більше – діркою з бублика. Хто не хоче – хай залишається і деградує за власним бажанням. Допомогти у такому стані власного сумління неможливо нікому. Уділ таких – природній відхід до Нави. Врятуються ті, хто скористається твердою опорою на власні першовитоки аби осягнути вічність. У кожного народу свій шлях до вічності, але опора у всіх одна – заповіді предків, що ідуть від питомих першовитоків, Хто їх безповоротно загубив – приречений на довічний блуд і деградацію.

                                                                                                       5 – 6 квітня  2010 (7518).

                                                                  Б. Фастівець, полковник Українського козацтва.