Сучасні українські народні ,
заслужені, вислужені, переслужені, недослужені і недолужені з «розкрученими» на
відеороликах, в естрадній і навколоестрадній круговерті з Героями України вкупі
у кращих випадках, знають по кілька народних пісень; найзнаменитіші – по кілька
десятків. А всі вони мають «вищу музичну освіту», мають дипломи консерваторії.
Цікаво говорив Шекспір: «Маленькі люди стають великими коли великі
переводятся»...
Є композитори з «розкрученими»
до запаморочення іменами, які ледь можуть пригадати назви 1 – 2-х пісень, але
вони «точно не впевнені» чи є ті пісні народними, чи тільки стилізованими під
народні. Наприклад, Г. Татарченко довго не міг в режимі інтерактиву на
радіоканалі «Культура» пригадати у відповідь на питання «дозвонювача» назви
жодної з народних пісень із співаних на його рідній південносхідній Донеччині.
Врешті решт, таки пригадав «Їхав козак за Дунай», але не міг визначити чи
належить ця пісня до народних, чи ні,
хоча твердив, що вона йому подобається...
І це автор сучасних «козацьких» пісень з гороб’ячим мелосом.
Жоден з, так званих,
«дозвонювачів» не виявив зацікавленості до тієї теми, на яку «нагинав» їх
ведучий, тобто, до теми про сучасну композиторську творчість, і в один голос
висловлювались «дозвонювачі» проти засилля «люмпенської какафонії» в сучасній
українській квазімузичній ерзацкультурі. Ось чому ми маємо таку нікчемну
«україномовну» естраду, яка, ніби-то, подобається, хіба-що, тільки тим, хто її
фабрикує і озвучує для «розкрутки», та ще її зплебеїзованим квазішанувальникам,
що «кльово від неї балдєют» замість того, щоб мати естетичну насолоду.
Введена в моду, так звана,
«козацька тема» у сучасній попкомпозиторській піснетворчості, але, вибачте на
слові, при такій убогій обізнаності, навіть у композитор-ському бомонді, із справжнім народним, козацьким,
чумацьким, обрядовим і побутовим
національним мелосом, їхній творчий доробок починається з самогонопоглинального
«Будьмо, гей!» і на тому ж таки будьмогейканні закінчується. На фестивалях
козацької пісні маємо засилля вуличного витриндикування, а убогий
псевдокозацький штучносфабрикований сучасними композиторами гороб’ячий мелос у
стилі колгоспно-радгоспної попси, тільки й знай, красується на
люмпенкакафонічних смітниках естрадної і навколоестрадної ерзацкультури.
Справжній героїчний, тобто, такий, що духовно пов’язує нескінченні покоління
поборників і шанувальників щирої козацької вольниці, дійсно козацький мелос все
ще потерпає під негласною забороною і злочинним замовчуванням. Безголосі, а
подекуди, хоч і голосисті, але вокально дрімучі і невишколені знавці, збирачі і
колекціонери національного мелосу, знай тільки те й роблять,що велеречиво
захвалюють невимовну красу української народної пісні, будучи нездатними її
належним чином відтворити.
Принагідно згадалася одна
бувальщина, що стала надбанням історії. Під час чергової декади українського
мистецтва в Москві, учасниками якої були ще тоді Борис Гмиря і Михайло Гришко,
московські інтелектуали говорили членам республіканської української делегації
таке: «Вы там в Украине всё спорите о том, где ваша национальная идея;
вслушайтесь как поют Гмыря и Гришко, и вы очень скоро поймёте, где ваша
национальная идея» Важко сказати, чи зрозуміли тоді члени української
делегації, що хотіли сказати їм московські інтелектуали, але капеесесівці,
мабуть зрозуміли, бо швидко зорієнтувались і зробили все, що могли, для того,
щоб Гришко і Гмиря більше не співали на повний голос...
Принагідно і дуже стисло
нагадаю, що цей загальновживаний термін «національна ідея» тлумачиться
нормальними людьми як доктрина, тобто, вчення, що обгрунтовує
всесвітньоісторичну місію народу, його місце і роль у світовій спільноті людей,
а дух і досконалість цієї доктрини зазвичай виразно демонструє в своїх образах
культура і мистецтво. Але мовчать унікальні фонди відео і звукозапису
національного радіо і телебачення України, здатні актуалізувати невмирущу
творчість видатних діячів культури, живопису, музикантів і співаків: Миколи
Лисенка, Петра Ніщинського, Остапа Нижанківського, Костянтина Данькевича,
Віктора Гуцала, Оксани Петрусенко, Івана Паторжинського, Івана Козловського,
Юрія Кипоренка-Доманського, Михайла Роменського, Михайла Донця, Миколи Частія,
Бориса Гмирі, Михайла Гришка, Марії Литвиненко-Вольгемут, Зої Гайдай, Тетяни
Захарченко, Андрія Іванова і скільки їх ще без ліку замовчуваних називати тих,
що здатні відродити духовну сув’язь поколінь, тобто, героїку і невмирущу славу
національної музично-пісенної культури, що захлинається тепер у диявольській
круговерті каналізаціїних стоків плебейської ерзацкультури. А ще безцінні фонди
живопису та іншої культурної спадщини... Зразки високого мистецтва здатні не
тільки подати взірці для наслідування, а головне – подати способи плекання
досконалого в людських душах аби минуле озвалося в тих душевних глибинах
чіткими обрисами впевненості на майбутнє.
Рідко можна почути і тих більш
сучасних митців, досконалість мистецтва яких доладно представляє критерії
національної ідеї, навіть Дмитра Гнатюка не дуже часто можна почути, а ще
недавно серед нас були Микола Кондратюк, Михайло Завгородній... Ба ні – слухайте і дивіться тих, чиї імена мені
тут і називати бридко...
Мене завжди дивувало, як це
може не подобатись людям, навіть прфесійним музикантам, наш національний мелос.
Виявляється, вони його просто не знають, бо ніде почути справжнього його
звучання... «Бери вершину і матимеш середину» - підказує нам Григорій
Сковорода. Не прислухаємось – опинимось не тільки не на коні, а десь там, під
хвостом, і потонемо в каналізаційних стоках плебейської какафонії.
10 – 12. 10. 2011(7519) р.
Б. Фастівець
Немає коментарів:
Дописати коментар