Вітальне слово співвітчизникам до 20-річчя проголошення державної незалежності України

Громадське об’єднання «Поступ» має за велику честь таку нагоду привітати харків’ян і всіх громадян України із святом незалежності Української держави.

      Ми з вами -  великий  і самодостатній народ, сповнений власної, ні в кого не позиченої національної гідності, бо саме наші великі предки в контексті тисячоліть свого існування стали засновниками донині чинної у сучасному світі  цивілізації, що має і тепер назву цивілізації народногосподарських технологій, що базуються, насамперед, на одомашненому тваринництві, плужному землеробстві і науково-технічному поступові. 

Сучасні інформаційні, космічні і лазерні технології стартують і тепер з глинобитних підвалин Мізина, Трипілля і гротів  Кам’яної Могили. Саме наш великий народ, що зародився на берегах Дніпра і в Північному Причорномор’ї, став родоначальником і виплекав могутню індоєвропейську (арійську) мовно-культурну сім’ю народів, що витворила це чудо культур сучасного цивілізованого світу. Цей цивілізований світ, започаткований багато тисяч років тому нашими прямими предками, існує ще й тепер, не зважаючи на заподіяні йому глобально корпоратизованими міжнародними покручами-злодіяками тяжкі злочини.

      Ми пишаємось тим, що саме наш великий народ, котрий ніколи не паразитував на інших народах, славен на весь білий світ не глобалістичними мілітарно-імперськими загарбаннями і завоюваннями з манією світового інформаційного і економічного панування, якими чваняться деякі корпоратизовані міжнародні покручі, а потужною культуротворчою експансією, що й тепер, як і тисячі років тому, є фундаментальним засобом подолання соціальнополітичних, фінансовоекономічних і екосистемних криз, від яких потерпає зтероризоване ідеологічними маніпуляціями і плебейською квазікультурою людство.

       Ми твердо переконані в тому, що наш великий народ знайде вірні світоглядні рішення і орієнтації для подолання цих проблем на шляхах  національновизвольного відродження, вдосконалення і розвитку свого базованого на сродній праці, громадянського суспільства.

       Ми здобули на протязі останнього тисячоліття дурну репутацію бездержавної нації, але не тому, що наш великий і самодостатній народ, буцім-то  взагалі нездатний до державотворчості. Навпаки :  наші слав’яноорійські прапредки якраз і є творцями і винахідниками такого культурного феномену як державний устрій у тій же мірі, як і винахідниками культури  екосистемного народногосподарського устрою, базованого на одомашненому тваринництві, плужному землеробстві, ремісничих і науковотехнічних технологіях. Саме наші прапредки створили перші в історії людства типи екосистемної етнокультури і аутентичної ненасильницької державності, що не була орієнтована на поневолення народу, ні свого власного, ні будь-яких інших народів, тобто, не була орієнтована на паразитичні способи життя у людських середовищах. Маємо про це досить серйозну інформацію авторів відомих літературних пам’яток прадавньої світової історії від Гомера і Геродота до Плутарха і Страбона та з багатьох інших джерел. Ця інформація була просто замовчувана імперською історіографією в інтересах поневолювачів нашого народу, або була недоступною у зв’язку з тим,що переважна більшість, так званих, «учёних» не могла  читати оригінальні тексти древніх авторів, бо до пуття не знали стародавніх мов, як, до речі, і своєї рідної.

       А все ж існує обширна науково-дослідницька і археологічна література про праісторичну правду нашого великого народу як зарубіжна, так і вітчизняна, що видавалась у різні роки попередніх століть і минулого ХХ століття, і ця література не є зараз для нашого народу таємницею за сімома замками, вона доступна, хоч і замовчувана квазінауковим проокупантським середовищем, поки-що панівним в Україні, а ще інерція загальмованого мислення, котру успадкувало сучасне українське суспільство внаслідок капеесесівського «беспирдєла». Аутентична ненасильницька державність, витворена генієм наших великих предків, була брутально зруйнована глобально корпоратизованими силами міжнародних покручів і злочинців, котрі витворили, натомість, відповідно до паразитичного способу  їхнього життя, загарбницькі типи брутально-паразитичної насильницької державності аби встановити світовий рабовласницький лад – першу в історії людства форму тоталітарно-комуністичного поневолення націй. Насильницька державність стала безальтернативно панівною, і в ході наступних історичних подій канонізована як єдино можливий тип державного устрою аби викреслити з пам’яті людства історичну практику нашої праарійської етнокультури. Наша автохтонна ненасильницька державність перших екосистемногосподарських типів була зруйнована не тому, що ніби-то «історично вичерпала себе», і не тому,що наші прапредки не вміли її належно боронити. Оріяни були прекрасними воїнами і оборонцями рідного коша. Спрацювала надвелика перевага диких  глобально сплебеїзованих сил корпоратизованого хамства і інтернаціонального виродження. Ця дурна, глобально скорпоратизована, декласована плебейська сила, скерована корпораціями міжнародних виродків, нав’язала народам глобалістичну систему поневолення націй, що є панівною і дотепер, хоча й змінила кілька формацій у процесі свого існування:  на зміну глобалізованому відверто рабовласницькому ладу прийшли видозмінені,  цинічно замасковані форми рабства – глобалізований феодальний лад, потім капіталістичний  і, врешті-решт, довершено цинічна фома тотального рабства – комуністичний окупаційний режим  з перспективами всеосяжної глобалізації плебейського диктату з рецидивами всіх попередніх  форм поневолення націй. Не можна сказати, що народи не чинили спротиву. Спротив завжди був і буде доти, доки не восторжествує національновизвольне відродження людського роду. Національновизвольна боротьба народів точилась постійно і ніколи не вщухала., хоча і велась малоконсолідовано силами авангардів окремих націй, тому поневолювачі, маючи перевагу сил за рахунок суперплебеїзації людських спільнот, таки змусили перманентним насильством і шляхом маніпуляцій масовою свідомістю людства нав’язати народам феномен безальтернативності брутально-насильницької державності міжнародних злочинців у вигляді квазінаціональних державностей.  Але наш великий народ з його глибоким культурним традиціоналізмом і щирою вдачею, один з небагатьох прадавніх культурних народів світу, не став творити неприйнятні для нього форми квазідержавності за нав’язаними ззовні насильницькими рецептами. Український народ не дав світові жодного зразка автохтонного рабовласницького ладу, жодної національної форми феодалізму. Так звана, Київська Русь не була нашою національною державністю, а всього лиш окупаційним режимом варязької династії, що тимчасово утвердився на українських теренах. Та фабула вітчизняної історії, що є панівною ще й зараз, не є історією українського народу, а є історією окупаційного режиму династії руриків на нашій землі та наслідків його панування.

      Капіталістичних форм квазінаціональної державності український народ також не створив.  Не творив наш народ і аутентичного комуністичного устрою: Українська радянська соціалістична республіка була нав’язаною московськими окупантами формою брутально-насильницького політичного режиму і наш народ не є його творцем, бо завжди чинив спротив тому режимові плебеїзації і брутального політичного насильства.  Натомість наш народ крізь віки і тисячоліття зусиллями всіх своїх поколінь плекав ідею відродження питомої аутентичної ненасильницької державності за своїм власним, успадкованим від прапредків національним звичаєм, долаючи при цьому скажений спротив окупаційних режимів як на своїй землі, так і в міжнародному просторі.  І таки домігся свого, витворивши унікальний у світовій історії феномен козацької держави, традиціоналістично пов’язаної з прадавніми аутентичними державницькими формами Аратти-Оріяни, тобто, первісним типом автохтонної ненасильницької держави кошового типу, базованого на екосистемногосподарській орійській етнокультурі. Недарма ж Військо Запорозьке називало свою державу кошем, а її главу – кошовим отаманом, у стані війни – гетьманом. Так було і у наших прадавніх предків, що заснували чинну донині  етнокультуру, що внаслідок торжества  світового рабовласницького ладу виродилась в цивілізацію. То яка ж ми у дідька «бездержавна» нація ?  Хіба тому, що вперто не бажає наш народ будувати невластиву його натурі квазідержаву за рецептами глобалістів  для поневолення власного народу?  Навіщо?!  Він і так поневолений !!!  Йому потрібне самовизволення, тобто, побудова держави автохтонного ненасильницького антиглобалістичного типу всупереч узурпаторській злочинній міжнародній системі поневолення народів. Пояснювала ж бо нам Леся Українка (Лариса Косач!) – спадкоємиця князівсько-козачого роду: якщо тебе хтось визволить – будеш рабом; визволишся сам – будеш вільним !

       Ми не одинокі в подібних прагненнях. Кращі сини рідних їм народів, що належать до найкультурніших націй сучасного світу, якими були О. Бісмарк, К.Аденауер, Ш.  де Голль, Д. Неру, К. Маннергейм, Ф. Франко, як і наш славний батько Богдан Хмельницький доклали немало зусиль, аби відродити для нашого сьогодення саме цей аутентичний ненасильницький, щиро традиціоналістичний тип державного устрою. Де Голль, як відомо, не сприйняв панєвропейської ідеї за рецептами глобалістів. Концептуально він бачив Європу, за його висловом, як Європу Вітчизн.  Навіщо нам Європа чи планетарна спільнота, витворена за рецептами комуноглобалістичних шашелів? Навіщо нам квазінаціональні, чи як кажуть, наднаціональні типи державності, що експлуатуючи національні почуття народів є гнобителями тих народів, їх паразитами? Національна, в лапках, державність, витворена за рецептами інтернаціональних, тобто, корпоратизованих міжнародних покручів і злочинців – то є мімікрія, що вводить людей в оману.  Саме ця мімікрія завадила щирим українським патріотам і наївному населенню за громадянськими вимірами розпізнати банальний факт, що комуністична бульшість у Верховній Раді УРСР проголосувала за державну  самостійність України у 1991 році не тому, що нею, раптом, заволоділи щирі жовтоблакитні почуття і національновизвольні резони, а тому, що злякалися помсти гекачепістів у разі, коли «парад суверенітетів» не завершиться державною незалежністю України. Голосуючи за Акт державної незалежності капеесесівські депутати навіть і гадки не мали про те, щоб вслід за цим творити справді національну українську соборну самостійну державу. Їх  повністю влаштовувала УРСР без московського цекакапеесесівського нагая. То була мімікрія. Такою ж мімікрією є і теперішня квазідержавна вовтузня постокупаційного політичного режиму в Україні, що прийшов до влади внаслідок трагічних помилок зплебеїзованої «політичної еліти» і забамбуленого електорату, що виявили себе нездатними зрозуміти теж банальний факт:  як би подобався чи не подобався комусь Віктор Ющенко, але саме його, і тільки його варто було залишити на посту Президента України, зважаючи на реалії 2010 року. Жаль, що це розуміли тоді лише 5,5  відсотків  українського електорату, хоча виграли б від такого вибору всі 92 відсотки «дорогої української громади», що голосувала за державну незалежність України на референдумі 1991 року, і в яку так вірив і продовжує вірити Президент Ющенко. Капеесесівська мімікрія  того ж таки 1991 року спровокувала  тоді  і посаду  на президентський пост  капеесесівського таки ж дегенерата Л. Кравчука главою вимріяної українським народом, і так необачно запроданої української національної держави: як у незабутнього Леоніда Глібова -  «послухали лисичку і щуку кинули урічку!»

      Подробиці не є дрібницями. Подробиці запускають в роботу аналітичне мислення. Аналітичне мислення давні греки називали критичним мисленням. Критика давньогрецькою  мовою означає аналіз, а не суперечку. Критичне мислення  і полемічний стиль мислення часто плутають :  критика це не пря, не полеміка, як це багатьом здається. Критичне мислення, тобто, мислення аналітичне, відкриває ворота у світ мислення концептуального...

       Концентрація уваги на дрібницях приводить до нікчемної полеміки, а концентрація уваги на подробицях активізує аналітичний стиль мислення. Цим подробиці відрізняються від дрібниць принципово, тобто, концептуально.

       У будь- якій релігії головне – це віра  в єдиного і багатопроявного Бога., справжнє ім’я якого Род, бо він все породжує. Імена Бога у різних релігіях можуть бути різними, що залежить від способу віровизнання. Спосіб віровизнання не має концептуального значення, якщо це робиться щиро, але особливим концептом стає спосіб віровизнання коли нещирість віровизнання стає знаряддям поневолення людських спільнот. Спосіб віровизнання давні греки, а вслід за ними і багато інших людських спільнот стали називати конфесією. Конфесія – плід згоди віруючих і до Бога, як такого, істотно не стосується. Церква і церковний устрій взагалі не є чимось істотним для віри, бо церква є всього-навсього, втіленням конфесійних засад, тобто, лише варіантом способу віровизнання. Це принципово, бо якщо з цим не рахуватись, то виникає плутанина: спосіб віровизнання плутають, власне із суттю віри. Наприклад, Шевченка, або Сковороду всі визнають щиро віруючими людьми, і це правда, але Шевченка, що постійно і люто картав церкву і клір, у багатьох виникає спокуса причисляти до атеїстів, чи до єретиків, що є прнциповою, концептуальною помилкою.  Те ж і у випадку  із Сковородою: щиро віруючи в Бога, він так і не дійшов концетуальної  згоди з жодною із церков разом з їх служителями. Священики всіх чинів здебільшого служать службу церковну, а не службу божу, бо за визначенням  християнського святого письма, церква є тіло Бога, а тіло буває і грішним, коли впадає у блуд.

       Духовна влада – це концептуальна влада речників нації, а не блуду корпоратизованих інтернаціональних покручів.  Понад 900 років в Україні існувало дивовижне і неповторне в історії людства явище – це, так зване «двовір’я», тобто, релігійний синкретизм доімперського християнського віровизнання і Відичного Православ’я. Християнський спосіб віровизнання у своєму доімперському варіанті зародився, власне у відично-православному середовищі, як, до речі і всі інші, так звані, нові релігії сучасного світу. Це вже потім загарбницька система насильницького державотворення взяла на себе, такий собі, гріх пристосовувати віру до загарбницьких амбіції корпоратизованих міжнародних покручів, що і породило феномен церковного устрою релігійних громад. Релігійний синкретизм давніх українців досить доладно обслуговував духовні потреби наших предків і сприяв розвиткові інтелекту. Доімперська  Христова віра наших предків не позбавляла їх права бути водночас православними сонцешанувальниками, а храми-капища мирно сусідували з християнськими культовими спорудами. Так званий, рівноапостольний Володимир свавільно зруйнував гармонію релігійного  синкретизму введенням імперського варіанту християнського віровизнання заради ідеологічного виправдання брутального окупаційного насильства і варварського винищення нашої аутентичної православновідичної культури, скасування вічового народовладдя і узурпації влади династично-окупаційним режимом. Творці української духовності, що тсячоліттями плекали наш традиціоналістичний родоплемінний дух і успішно вели свій народ в авангарді людства, були нагло знищені разом з нашою автохтонною писемністю, фондами літературних пам’яток і забороною надалі користуватись засобами відичноправославного письма. Ось де правитоки валуєвських і емських указів!!  Натомість з допомогою христолюбивих іноземних найманців була брутально запроваджена, так звана, кирилиця і «краткий курс» історії варязької династії в Україні під назвою «Повісті временних літ», що і дотепер залишається окупаціїною фабулою витоків вітчизняної історіографії. Ганьба та й годі! Брутальне імперське окупаційне насильство розчавило поетичне світобачення, світорозуміння і світотворення нашого великого народу, екосистемну єдність нашої етнокультури з рідною природою і рідною землею. То був початок сучасної національної і екосистемної трагедії українців. Природа була оголошена «поганью», а вчорашні дажбожі онуки стали безликими «рабами божими», носіями плебейського песимізму і пасивності духу, а масовий квазірелігійний фанатизм зруйнував щирий ненасильницький державницький традиціоналізм, замінивши його покірністю окупаційним режимам чужинської насильницької державності. Лише в козацькому середовищі колишній світоглядно-релігійний синкретизм зберігався ще кілька століть під опікою характерників, обслуговуючи духовні потреби громад, що тяжіли до Вольностей Війська Запорозького, спадкоємця оріянської державності. Ось за цей синкретизм вірувань в Єдиного і багатопроявного  Бога, за непоступливість перед окупаційними режимами іноземних загарбників та несприйняття їхніх рецептів громадського, господарського і державного устрою нашим національним етнокультурним середовищем і обзивали нас хто гяурами, хто схизматами, а хто і «бєсовствующими хохлами», мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями і,  такими собі, іншими назвиськами. Нехай нас із цими окупантами-кличкодавцями розсудить Всевишній...

       1858 року у Московському університеті вийшла друком монографія О. Вельтмана «Аттила и Русь ІV и V века». Була то Русь, чи за іншими джерелами Антія-Оратанія, зараз з’ясовувати не будем. Сучасний український письменник Іван Білик написав відомий багатьом тепер історичний роман «Меч Арея» саме за мотивами названої наукової монографії, де вивів Аттилу під колоритним українським іменем Гатило і показав його як українського вождя. На критиці цього «націоналістичного» роману зробив свою наукову кар’єру археолог-капеесесівець Петро Толочко...

       Коли Аттила  помер 453 року, супердержава гуннів-антів враз розвалилася, бо то була спроба витворити на нашій землі рабовласницький режим окупаційного правління і узурпації влади, неприйнятний для того народу, котрий Аттила хотів обернути на знаряддя своїх амбіцій до світового панування, тобто, тодішніх наших предків, що не хотіли впадати в рабство. Антія вже більше ніколи не відновлювалась, а слав’яноорійські племена стали утверджуватись як самостійні народи. На українських етнічних теренах наші слав’яноорійські предки продовжували жити, як і тисячі років до того, вільними громадами (общинами) з православно-вічовим устроєм, спираючись на свій прадавній звичай під духовною опікою волхвів. Через ті громади і дійшла до нас з глибини тисячоліть та загадкова громадська і етнокультурногосподарська орійська термінологія, котру ми знаємо з козацького побуту, і яку капеесесівські науковці приписують то татарським, то турецьким, то німецьким, то вірменським, то ще не знати яким запозиченням: козак, гетьман, отаман, осавул, бунчук, корогва, сотник, кіш, кошовий, каша, кулеша, шатро, шаровари, булава, клейноди, пернач, литаври, тулумбаси, куліш, шабля, келеп і ще безліч питомих слів нашої прадавньої української мови з прасанскритичним корінням. Ще з тих і більш давніх часів побутує у народному середовищі сакраментальний звичаєвий вислів: «будем жити як колись було», що звучав лейтмотивом козацько-селянської визвольної боротьби на протязі всіх наступних століть. В той чи інший спосіб ці слав’яноорійські за своїм походженням  і звичаями громади час від часу підпадали під владу окупаційних режимів ранньофеодальних  князів-заволок та їхніх сплебеїзованих під впливом занепадаючого світового рабовласницького ладу, тубільних клевретів і перевертнів. Найпомітнішим таким утворенням був династичний режим окупаційної влади, так званих, «рюриковичів». Пізніше, через кілька століть, цей окупаційний режим стараннями імперських історіографів отримав назву «Київська Русь», бо обрав своєю головною столицею наш стародавній антсько-орійський Київ. Назвою «Київська Русь» це утворення зобов’язане нащадкам тієї етноспільноти, що завдяки узурпаторському режимові Аттили сформувалась на теренах  ростово-суздальської глухомані, і була активізована притоком «свіжої крові» недобитків руриківського династичного режиму після зруйнування Київа ордами Бату-хана, постала як Московське царство.

      Спадкоємці режиму окупаційного правління в Україні намагаються переконати нас у тому, що ми мусимо покірно терпіти наругу тепер лише тому, що колись, бач, не мали своєї держави. Але те, що ми були поневолені переважаючими силами окупаційних режимів корпоратизованих інтернаціональних покручів і злочинців в особі їхніх наднаціональних держав, тобто, імперій, зовсім не означає, що ми не мали власної дежави. Ми плекали її завжди у наших душах від часів енеолітичного зрушення і легендарної Оріяни так же, як і силу та волю втілити ту нашу вистраждану аутентичну державність у нашому етнокультурному середовищі, і те, що був час, коли ми не могли це зробити, бо були пригнічені насильством супостатів-інтернаціоналістів, не є підставою для того, щоб  гнути шию і терпіти наругу тепер. Не лякайте нас невідворотністю глобалізації, бо ми вже лякані не раз, а тому ми ніколи їй не підпорядкуємось!

      Богдан Хмельницький з його козацькою, а нашою аутентичною державою добре розумів, що йому і його народові протистоїть глобально корпоратизована система поневолення : «Поки я в своїм краю, моє діло правдивеє..., а замірюсь на землі ясновельможного..., на захист Корони  Польської піднімуться усі можновладці  європейські..., -  спокійно відповідав мудрий Гетьман тим, хто провокував йог вести військо на Варшаву заради окупації теренів іншого народу...

      Тим же, хто намагається нас переконувати в тому, що економічні закони, мовляв,  інтернаціональні, а тому, у всіх народів однакові, нагадаємо, що той же Богдан Хмельницький зазвичай мав, висловлюючись мовою сучасних понять і термінології,  бездефіцитний  державний бюджет у країні, змушеній постійно перебувати у стані війни. Простіше сказати – мав  у державній скарбниці, яку він, до речі, ніколи не плутав з власною, завжди стільки грошей, скільки йому було потрібно. Це дивувало тодішніх європейських державців і можновладців. Як свідчать історичні хроніки,  з українців  Богдан Хмельницький податків не брав; і не тільки з козаків, а й з посполитих і міщан також. Дбав про вітчизняного виробника !!!  Козак воював у війську Хмельницького аби господарювати на рідній землі йому і його родині і нікому нічого ніколи за це не платити!

     Основними статтями бюджетних доходів козацької держави були митні збори і податки з іноземців, що резидували, чи мали якийсь «бізнес» в Україні, а ще доходи від зовнішньої торгівлі товарами національного виробницва на підприємствах, що належали до державного скарбу.  Дивно, чому ці свідчення історичних хронік не вивчають наші наукові заклади, їх не підтверджують  і не спростовують науковці, чому ніхто не захищає дисертацій на ці теми?!  Невиплата заробленого каралась на рівні тяжких кримінальних злочинів. Праця не була найманою, тобто, не була об’єктом експлуатації. Вільна праця і вільнонаймана праця – це,  як кажуть ще й тепер в Одесі – то дві великі різниці. Не досліджують науковці й різниці між аутентичним ненасильницьким державним устроєм і різновидами окупаційних режимів наднаціональних загарбницьких квазідержав, що мордували посполитий люд мародерством, котре в  історіографії зветься «полюддями», або «продразвьорстками» разом з дурно сфабрикованими безсистемними формами оподаткування і фінансового визиску, розрахованими на поневолення суверенних націй окупаційними режимами корпоратизованих міжнародних покручів і злочинців під личиною квазінаціональної, «правової по блатним понятіям»  державності.

      Супостата, сильнішого за нас числом і перевагою сил неможливо перемогти, ведучи боротьбу з ним за ним же нав’заними правилами і методами боротьби. То ж мусимо плекати власні правила і методи боротьби, оперті на питомі корені власного народного звичаю і глибинної етнокультури. Ми не дозволимо собі використовувати кон’юнктурні правила і методи там, де має працювати концептуалізм, і не будем практикувати концептуальні підходи там, де, за логікою речей, слід послуговуватись кон’юнктурною доцільністю. Партократичні методи – то методологія корпоратизованих міжнародних покручів і злочинців, а не суверенних націй, і ми маємо враховувати це, бо на їхньому боці зараз перевага сил, то ж перемогти їх зможе тільки та нація, яка виплекала власні концепти і правила політичної гри, оперті на власні першовитоки світосприйняття, світобачення, світорозуміння і світотворення. Ведучи ж політичну боротьбу згідно з правилами, нав’язаними супостатом, та ще й сильнішим за нас, ми незмінно приречені на поразку.

     Про анархізм:   анархізм виник як антитеза партократизмові. Але він не є і не може бути його альтернативою, бо анархізм при всій його квазінетерпимості – це гра на кон’юнктурі в інтересах декласованих людських мас, він обслуговує запити зплебеїзованих верств суспільства з невизначеним світобаченням, а тому є згубним для національновизвольного відродження народів. Анархізм – лише протестна антитеза.  Етнокультурноісторичних коренів у анархізму немає і бути не може, тому анархізм є таким же історично безперспективним і тупиковаим як і сама партократія. Тому це шлях в нікуди. Ні партократія, ні анархізм не є першовитоковими феноменами. Те, що не має першовитоів - приречене,  воно ніколи не стане ні рікою, ні морем, ні океаном. Воно як бурхливий потік під час негоди – має  лише руйнівну силу.

      Національновизвольне відродження, тобто, боротьба за самодостатню аутентичну ненасильницьку державність може мати свою духовну опору лише в традиціоналізмові першовитокової відичноправославної культури і православновічової мудрості наших прапредків, у героїчній сув’язі поколінь, що іде від енеолітичного етнокультурногосподарського зрушення  і легендарної Оріяни до Війска Запорозького – заповіданої Козацьким  Спасом держави Богдана Хмельницького.  Мімікрія під невластиві нашому народові типи державотворення у справі національновизвольного відродження непримустима, бо безперспективна історично і безплідна, не зважаючи на фанатичний героїзм деяких  національновизвольних змагань нашої недавньої історії і , здавалось би, невимовне благородство борців-фанатів, приречена зазвичай, на невдачу у фіналі. Фанатизм національновизвольних змагань, базованих на запозиченні партократичних концепцій і насильницького державотворення, закорінений у містичній квазірелігійності фанатів національновизвольної боротьби, зумовленій, так званими, новими світовими релігіями, освяченими насильством державотворення, до яких належать християнські конфесії, запозичені чи успадковані від рабовласницьких і феодальних імперій, ісламізм і панісламізм як націократичні доктрини, і тому подібні містифіковані ідеології ніколи не приведуть до національного визволення, тобто, до створення самодостатніх аутентичних ненасильницьких держав суверенних націй.  Ми НЕ ХОЧЕМО бути наднаціональною імперією, ми  ХОЧЕМО бути нацією і мати власну суверенну аутентичну державу аби панувати на рідній землі, а не на окупованих чужих землях. Українська культура не є частиною, так званої, російської культури, як це чванькувато твердять спадкоємці і апологети окупаційного правління в сучасній Україні. Нехай інородці, маючи відповідне бажання, вільно живуть у нашому етнокультурному середовищі, але нехай ніхто не сміє нав’язувати нам будь-які чужеродні модифікації, чи нововведення до нашого традиціоналістичного громадсько-політичного,  етногосподарського чи екосистемного устрою, бо вони тільки погіршуватимуть гармонію нашої праарійської етнокультури, до якої ми тяжіємо і будемо тяжіти вічно, бо то наші першовитоки, від яких ми ніколи не відмовимось. Ми нікому не нав’язуємо свій спосіб життя брутальною окупаційною силою на чужих територіях, бо не претендуємо ні на яку іншу землю крім рідної. Ми не пожираємо чужі етнокультури на їхніх власних теренах, але не потерпимо, щоб на нашій рідній землі хтось пожирав нашу рідну етнокультуру. Ми не є, ніколи не були і не будемо нацією паразитів, але й не хочемо, щоб на нас хтось паразитував.

      Совість нації висловилась :  комусь же має бути соромно і за таких недолугих «мерів» українських міст, і за нікчемних «губернаторів», за блатних і напівблатних президентів України, і за наслідки, так званих, демократичних виборів, і за все, що відбувалось і відбувається в Україні, що так і залишилась «де факто» у статусі окупованої території після проголошення «де юре» державної незалежності, а ще -  за відсутність в Україні духовної (концептуальної) влади речників нації...   Мабуть, не випадково Президент Ющенко назвав Євгена Сверстюка совістю нації.

        Якби правда була простою і однаково зрозумілою всім, то за неї не варто було б боротись.

   

          Слава православній козацькій соборній і суверенній  Українській Державі !  Слава  планетарній спільноті Вітчизн !  Геть глобалістичні амбіції корпоратизованих міжнародних покручів !

                                                                                          Серпень – вересень  2010(7518) року.

                                                                                                                             Б.  Фастівець